#Бувбачив «Людину-рану» Микити Кадана

Згідно з анотацією проєкту чотири історії у різних локаціях розглядають історію мистецтва як «історію ран» і об’єднані темою перетворення травми на зброю задля «останньої перемоги» упосліджених і жертв. Перше враження – це інтерпретація культу святих мучеників, чиї знаряддя страти і рани стали зброєю і символами тріумфу. Друге – дискурс, оснований на тих же опозиціях, що і будь-яка (в цьому випадку – ліва) тоталітарна ідеологія: є лише чорне і біле, є жертва і кат. А вже в межах цих опорних точок будується наратив. Але не будемо забігати наперед. Може не все так однозначно?

«Зауваження щодо архівів» у каплиці Боїмів вселяє на це слабку надію. Інсталяція складається з фрагментів барокової скульптури і скляних боксів з вугіллям і світлинами радянських монументів і будівель. Навіть без опису очевидно, що мова про руйнування і відновлення спадщини, а також фрагментацію матеріалів і наративів аж до фінальної стадії – вугілля. Останнє ще й натякає на долю творів Пінзеля, які буквально йшли на дрова. Словом, суб’єктом і двигуном виступає сам процес трансформації, а не артефакти ідеології.

Мистецький проєкт Микити Кадана «Людина-рана»
15 вересня – 17 жовтня 2021
Каплиця Боїмів, площа Катедральна, 1; Палац Потоцьких, вул. Коперника, 15; Палац Лозинського, вул. Стефаника, 3

«Віконце» і «Стрибок тигра» – у Палаці Потоцьких. Перший відображає ефемерність ідеї майбутнього, поєднуючи іконну раму і радянські «сонячні» грати, а другий – буквально репрезентує перетворення травми на зброю. Адже це – відтворення списів, зроблених працівниками заводу у Горлівці під час повстання 1905 року. Хоч ця інсталяція візуально геть губиться в експозиційному залі, але її зміст трохи підсилюється пафосом німецького бароко.

«Скалічений міф» у Палаці Лозинського є центральним. Скажу більше, на його тлі інші історії виглядають радше як додатки, призначені для входження львівського глядача в гостру і провокативну тему. Експозиція вкрай проста. У ній поєднано мазохістично-фетишистську графіку Бруно Шульца і документальні світлини Львівського погрому 1941 року. Моторошна краса і виразність тут проявляються на кількох рівнях, найпершим з яких є гра фантазійного поклоніння і реального театралізованого приниження. В експозиції також є хлист і уламок класичної архітектури. Звісно, вони відсилають до попередніх історій, але, як на мене, додають лише банальності та вульгарності.

Слід зупинитись на важливості «Скаліченого міфу». Вкрай болючими для нас є не лише ті події, у яких українці були жертвами, а й ті, у яких самі були катами. І до страхіть, які хочеться не помічати, звісно, входить Львівський погром. Тому підняття цієї теми є надважливим завданням, із яким художник справляється більш ніж майстерно. За це йому велика шана.

Але виймання колоди з одного ока недостатньо для повноцінного бачення. Так, я жодного разу не бачив серйозних мистецьких об’єктів, які би розкривали Пацифікацію, винищення українських сіл на Закерзонні, Голодомор та багато інших трагедій, за які ніхто так і не отримав покарання. І не дивно, бо саме підняття таких тем на міжнародному рівні є куди небезпечнішим для кар’єри, ніж будь-які конфлікти з місцевими праворадикалами. Адже загрожують штампом «націоналізм», який виключає схвальні відгуки і, очевидно, фінансування.

Звісно, цей пасаж звернений до українських художників загалом, але аж ніяк не до Микити, адже його мистецтво свідомо продиктоване ліво-ліберальними поглядами і сконцентроване на конкретних епізодах. А фіксація на образі жертви не лише позбавляє постраждалих людей суб’єктності (чого намагались досягти і самі нацисти), реїфікуючи їх в суцільну рану, але й унеможливлює погляд на багатьох інших жертв, існування яких похитне чітку ідеологічну структуру.

Загалом проєкт є побудований на бінарних опозиціях, що призводить до відмови від відкритих змістів і суперечностей. Художник з поетичною вишуканістю обігрує людське горе, ігноруючи можливі шляхи примирення і запобігання конфліктів. Тому це радше уміла спекуляція емоціями в межах заданого дискурсу. Роботи є наскільки ж виразними і чистими, наскільки однозначними та нерозривно зафіксованим на (анти) пафосі тоталітаризму.

Текст і фото: Михайло Скоп

Слідкувати за оглядами Михайла Скопа можна на його сторінці buvbachyv в інстаграмі.