Аніта Немет «Ювілей/10 років творчості/перша персональна виставка»

29 січня 2021 в галереї Detenpyla (Львів) відбулось відкриття виставки художниці, кураторки, музейни співробітниці Аніти Немет «Ювілей/10 років творчості/перша персональна виставка». У своїй мистецькій практиці Аніта Немет звертається до умовних свят — пам’ятних дат, річниць. Розуміння того, що першу свідому художню роботу Аніта створила 10 років тому, спонукало до дії: виставки та перформансу у день її відкриття.

Аніта Немет народилася в місті Хмельницькому у 1993 році. Навчалася в Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка за спеціальністю «Реставрація творів мистецтва» (2010-2014) та в Львівській національній академії мистецтв за спеціальністю «Історія і теорія мистецтва» (2010-2016). З 2019 року живе у Львові та працює в Музеї модерної скульптури Михайла Дзиндри. За цей час у Львові реалізувала кілька мистецьких проектів як кураторка: Рожева виставка (2019), Скульптурний симпозіум 0,1 в Парку культури (2020).

Аніта, я була на відкритті виставки і бачила твій перформанс. На мою думку, він дивовижно об’єднав простір та глядачів і глядачок. Це була така потужна взаємодія, як мені видалось, ти ніби знаходилась в центрі виру, закручуючи навколо себе і дії, і діалоги. Розкажи будь ласка більше про сам перформанс, і як тобі відчувалась взаємодія з простором галереї та гладачками й глядачами?

Я часто вибудовую свої перформанси навколо взаємодії з присутніми, оскільки ноги моєї інтенції до перформативних практик ростуть з часів коли я займалась експериментальним театром, з’явився інтерес до випробовування різних методів публічної комунікації. Цього разу довелося чаклувати простір, я три дні монтувала виставку, ходила туди вже як на роботу, і прийшла до того, що не можу відділити процесуальність від себе. Концептуально я зробила своєрідний реенактмент, де пов’язала два свої перформанси — перший, створений в 2011 році на сцені монотеатру «Кут» в Хмельницькому, де я з партнеркою Анею Азаренко на сцені приготували салат «шуба», та останній перформанс, створений 2020 року в Києві в рамках дрег перформанс вечірки «Клубний день».

За яким принципом ти обрала власні роботи для виставки (які саме) і чи були якісь для тебе відкриття чи виклики у розташуванні їх в цьому просторі? Як впливав твій досвід кураторки на підготовку власної виставки?

По великому рахунку роботи вибирались ненаративно, оскільки скрібнувши один шар грунту спогадів, за ним потоком починали вистрибувати й інші. За час фіксований виставкою я перепробувала всі можливі медії, але не всі з них показала в виставці, через різні обставини. Основним випробовуванням було зробити виставку, яка буде мені комфортна, оскільки я рідко звертаюсь до власних практик з спробою осмислення, це водночас важко і цікаво. Кінець кінцем я звернулася до архаїчного для себе способу експозиції — колажної розвіски наче на стіні над ліжком. Коли я вперше отримала свій власний відрізочок простору, який мала змогу оздоблювати як заманеться на першому курсі університету 10 років тому (до того такої змоги особливо не було, оскільки я все життя жила в спільному просторі з мамою), я почала поміщати на стінах різні предмети та роздруківки прийомів замотування бинтом пошкодженої руки, листи, ліки і купу іншого, на що мені здавалося варто було звернути увагу, це і екстраполювалось певною мірою в уже пізнішу кураторську практику. Досвід цієї виставки відрізнявся також можливістю повністю довіритися собі і зробити як хочется, наприклад, повісити щось криво і неакуратно, щось підписати, а щось — ні, це дуже весело виявляється, загравати з власною зоною відповідальності.

Розкажи про рукописний текст на стіні. Яке він має значення для тебе особисто (ця практика писати рукою, прописування як проговорення) і яку він роль відіграє в контексті просторової організації твоєї виставки?

Прописування як проговорення — то дуже влучно! Рукописний текст часто про механіку, в школі ми вчимося писати каліграфічно від руки, в процесі отримуючи власний почерк, багато офіційних документів, звернень і тощо, все ще записуються від руки. Я вбачаю в цьому таку собі ритуальність, і поруч з тим, вписування себе в тіло іншого, в даному випадку в тіло галереї. Текст мав би бути певною експлікацією, використовуючи медіум — рукописне письмо, я не зробила приготувань, це був експромт, дала волю внутрішньому голосу виговоритись, як на мене це цікавий ефект присутності.

У приватній бесіді, ти згадувала, що зробити свою виставку тебе підштовхнула «Чому у Львові будуть художниці» у Львівському муніципальному арт-центрі. Чи вважаєш ти свою виставку своєрідною рефлексією? Чи це був скоріше мотивуючий досвід, адже кілька цікавих художниць і художників мали свої перші персональні виставки саме в галереї Detenpyla?

Якоюсь мірою то був всього лиш один із поштовхів задуматись про себе, власне місце в локальному контексті і чи можливе воно, оскільки мені було куди комфортніше ховати свою художню практику у власну тінь, бути персонажкою невизначеного спектру. Я зрозуміла, що видимість куди складніша і відповідальніша, що важливо робить голос голоснішим, тому і виникла внутрішня потреба переосмислити власну практику в рамках виставки. Detenpyla своїм простором і історією виявилася дуже доречною, оскільки протягом своєї кураторської і художньої практики я часто вдавалась до залучення неформального простору помешкань, закинутих приміщень і т.д, є гарним місцем для особистого підсумку певного проміжку часу і для початку чогось нового.

p.s. діалог Олександри Кущенко та Аніти Немет відбувся з дотриманням всіх карантинних вимог (тобто онлайн).