Храм мистецтва: у львівському музеї зняли рекламу білизни

У Палаці Потоцьких – філії Львівської національної галереї мистецтв – зняли рекламу спідньої білизни. Коли відео переглянуло 10 тис. користувачів Інстаграму, факт використання приміщення музею для зйомок реклами привернув увагу громадськості. Тепер на пошуковий запит “Палац Потоцьких” Google видає фотографії моделі в білизні.

У багаточисельній львівській групі у Facebook новину запостили тричі (!) протягом одного дня. Користувачі змагались у дотепності коментарів.

Невдовзі, керівництво музею прокоментувало ситуацію для Zaхid.net

Цей випадок вартий уваги та рефлексії, тому що він яскраво та виразно ілюструє подвійні стандарти щодо мистецтва і жінок. Адже зображення оголеного тіла на полотні в нашому суспільстві сприймається як “високе мистецтво”. Серед іншого і заради цього глядачі йдуть в музей, водночас перебування живої оголеної жінки в музеї маркується як аморальна поведінка.

В Палаці Потоцьких можна побачити чимало, або, скажімо, не одну оголену:
“Ловля коралів і перлів” Якопо Цуккі, “Дівчина, що лежить (Психея)” Жан-Батіста Грьоза, “Венера і амур” Якоба де Баккера, “Селена та Ендіміон” Стефано Тореллі.

Аргументують такий стан речей так: є оголене тіло як витвір мистецтва, а є просто оголене тіло, і це непристойно і вульгарно. Але за такою логікою стоїть сексизм та перешкоди до самореалізації жінок.

Представниці жіноцтва в мистецькій когорті давно підважили мистецький канон, який використовує переважно жіночі оголені тіла. Наприклад, група художниць та фем-активісток “Горіла Гьорлс” в 2004 році порахували, що серед оголених тіл на картинах, 83% належать жінкам. Воно б то і нічого – мовляв, жіночі тіла вважаються гарнішими.

Але разом з тим фактом, що бути голою на картині – довгий час залишається чи не єдиним способом для жінки потрапити в поважну музейну інституцію, приводить нас до проблеми під назвою “об’єктивація”.

Жінки не є дійовим, шановним, переконливим суб’єктом арт-ринку. Понині у світі і в Україні в галереях навіть сучасного мистецтва домінують чоловіки. І якщо в колективних експозиціях благодійних, соціальних, кураторських проектах часом жінки становлять 50% і більше, то в комерційному полі лаври (і долари) потрапляють переважно до чоловіків.

Наприклад, у списку з 45 дорожчих картин світу – жодної жіночої роботи. А згідно рейтингу бази Artnet, увесь дохід найбагатшої серед художниць жінки навіть менше, ніж дохід Енді Воргола за один рік.

І це не стається випадково. В сфері мистецтва такі самі проблеми гендерної нерівності, що й в інших нішах, де домінують чоловіки. Дилер(к)и, директор(к)и, покупці\чині керуються сексистськими стереотипами про те, що чоловіки – кращі професіонали, чоловіків інтенсивніше просувають по кар’єрній драбині, а також чоловіків в цій професії більше підтримують їхні дружини і мами (виконуючи за них хатню роботу та граючи роль музи), ніж в зворотній ситуації чоловіки – жінок. Також грає не на користь вартість робіт жінок у вищезгаданих рейтингах, адже комерційна вдача переважно маркується як популярність та ознака успіху, а тому й гроші = визнання. Відсутність жінок в цих рейтингах, на жаль, підсилює суспільні стереотипи про нездібних та нестаранних художниць.

Ба більше, жінок не просто не визнають як професіоналок в багатьох сферах, їх ще й заохочуть “бути прикрасою” чи то колективу, чи то обкладинки журналу для чоловіків. Об’єктивація, зведення ролі жінки до носіння гарного тіла, знеособлює, позбавляє права на голос та професійну кар’єру. Неможливість заробити гроші своїми стараннями в мистецтві та інших сферах – вагома причина, яка спонукає жінок до “роботи тілом”. Таких робіт цілий спектр – від модельного бізнесу до сурогатного материнства. В цих роботах домінують жінки. З одного боку, жінок заохочують старанно “доглядати” за собою та формувати струнке та підтягнуте тіло, з іншого боку, їх присоромлюють за демонстрацію цього тіла. Жінок осуджють за роботи, які безпосередньо пов’язані з тілом. Тут оприявнються інші подвійні стандарти: спочатку жінок відохочують займатися “чоловічими” професіями, а потім звинувачують у тому, що вони займаються “жіночими”.

В цій ситуації залишається сподіватись, що принаймні гонорар моделі був пристойним. Правда, тільки сподіватись, бо бренд білизни, який рекламувався в музеї, як раз “прославився” своїми зарплатами та ставленням до працівниць. Можливо, єдина непристойність в цій історії, – це вартість білизни на тлі умов, в яких вона шиється?

Отож, проблема працевлаштування жінок, зокрема в сфері культури, ніжним і безпощадним оксамитом обрамляє скандальне відео, промовляє до нас цинічним сміхом щелепів Instagram-капіталізму: жінко, роздягнись і танцюй, аби отримати зарплату, працюючи в музеї.

Нагадаємо, що Бейонсе також знімала відео в музеї – у Луврі, на який так люблять орієнтувати і рівняти Палац Потоцьких. В кліпі підкреслюється і пояснюється конфлікт між застарілими канонами мистецтва та положенням жінок та чорношкірих людей в світі.

Авторки: Олександра Кущенко та Йош