Земля, якої не існує документально

Про непідроблений паспорт на «фальшиву» землю, про те, як нейромережа генерує віртуальну територію, а художник робить із неї кадастрову карту, своєрідний «паспорт» для земельної ділянки, якої у фізичній реальності не існує розповідає Христя Лещук.

Текст про роботу «00.000000, 00.000000» Данила Павлія підготовлено в рамках першого експериментального спільного проєкту, який залучив слухачок курсів «Мистецька культура та критика» УКУ та «Відеоарт» ЛНАМ. В рамках проєкту відбувались спільні семінари, наприкінці семестру художники та художниці представили свої мистецькі твори (відеоарт), а студентки УКУ — нариси до кожної мистецької роботи.

Земля, якої не існує документально

— про що ти думаєш у процесі роботи?
— про те як я сильно хочу спати

Більше 40% площі Землі займають пустелі й напів пустелі. На решті територій у сучасних реаліях найближчі родичі судяться через земельно-майнову власність.

Ринок землі в Україні досі не унормований. Земельна реформа затягнулася на стільки років, що вже стала антирекордом. Відкритим і непрозорим на ринку залишається питання можливих махінацій і підробок, зокрема й кадастрових карт. Кадастрову карту – одночасно дуже точно й детально масштабовану та велику за розміром, – використовують, аби оформити право власності на земельну ділянку.

— чим тобі цікаві новітні технології?
— мені вони не цікаві, але в даному проекті це найточніший спосіб реалізації задуманого

Цей проект трохи нагадує пранк, або ж дитячу наївну спробу намалювати фальшиві гроші, яких би вистачило для подолання бідності/нерівності у світі.
Ідея: з допомогою відеоарту на прикладі змодельованої кадастрової карти показати, як штучна нейромережа, алгоритм якої задає людина, може перформувати простір. Сама тема відеоарту неминуче порушує питання взаємодій: людини — з технологіями, художника — з нейромережею, уявного простору — з його реалістичним наближенням. У чаті питаю Данила про техніку, й чому він обрав її саме таку: «Бо я хотів уникнути емоцій і душевності у формі. Якщо б це малювала людина, то вона б наділила це своїм суб’єктивним баченням».

Нейромережа генерує віртуальну територію, а художник робить із неї кадастрову карту, своєрідний «паспорт» для земельної ділянки, якої у фізичній реальності не існує.

Виявилося, що «документально тої землі довгий час не існувало». Це біографічна історія: Данилова бабця мала заповісти трьом своїм сестрам по ⅓ землі, але, за документами, вся неподілена ділянка переходила у власність тільки однієї з сестер. У продовженні цієї історії себе впізнають родини, що стали «жертвами бюрократії 90-х». Як відомо, приватної власності в Радянському Союзі не було. Зачасту кожна угода про власність була усною домовленістю. Тож після його розпаду всі радянські документи одномоментно стали «колишніми», втратили чинність та потребували переоформлення. Тоді ж почалися перші проблеми: щоби узгодити поділ земельного паю між родичами, треба, для початку, мати документи на землю. Так з’явилися земельні ділянки-номади, невидимі, заблукалі, як привиди. «Чим наповнена ця земля?» Хтось живе і має тут свій дім, чи перестають мешканці бути та існувати лише від того, що «немає паспорта» (у цьому випадку – земельного)? Ні. Але ці питання настигають переселенців, щоразу, коли посвідчення особи містить примітку «внутрішньо переміщеної».

Данилів задум, зафіксований на відео, – про те, що територіальні питання й конфлікти можна спроектувати на територію домовленостей між людьми, на саму ідею такої домовленості. Художник родом із Хуста – віддавна спірної території на Закарпатті. Данило Павлій не читав Паскаля Ґілена і, чесно, не думаю, що йому воно треба. Він уже відчув і придумав оригінальну провокацію до теми. Ті ж, хто читали, впізнають у відеоарті унаочнення ідеї перформування спільного міста. На прикладі останніх сварок із приводу скульптури Моцарта-молодшого у Львові проблема тільки загострюється: ми не вміємо домовлятися. Не вміємо робити це вчасно. А ж саме це важливо у кожній спробі обжити й облаштувати спільний простір (банальність і невивчений урок): без вміння слухати і чути один другого, узгоджувати рішення, не вдасться перформанс, спільна праця, розподіл землі. А от нейромережі (поки) (чомусь) між собою не сваряться. Навіть із людьми – не сваряться. Але стають співучасниками (поки що не співвласниками): створюють карти уявних земель. Поки що не цілком достовірно до справжніх карт – але ж вони швидко вчаться. Цікаво, чи вміють і вони домовлятися?

Вже у виставковому просторі «Дзиґи» розглядаю згенеровану карту з печаткою (текст на ній є, а відчитати – неможливо), і вперше бачу назву: «Проєкт 00.000000, 00.000000».

— «Неприпустимі символи», як у книжці Михайла Жаржайла.
— «Неприпустимі символи» – красиво. А моя назва аж в останній момент появилася, я згадав, як виглядає помилка в системі.

Авторка тексту: Христя Лещук