Яку історію розповідають скульптури у львівській «Гліптотеці»?

З епохами змінилися суспільства, їхні культурні й естетичні програми. Про деякі об’єкти чи їхні початкові функції забули. Проте в міському просторі залишилися виразні свідчення того, «що колись було інакше».

У корпусі Львівської політехніки на вулиці Князя Романа відвідувачів зустрічають два кам’яні леви авторства Леонарда Марконі. Він створив їх у 1897 році для оздоби головного входу цієї будівлі, що колись слугувала за Крайовий суд, відомий також як «Палац справедливости». Саме тут розміщена центральна виставка цьогорічного Тижня – «Гліптотека». Термін, утворений від грецьких слів, що означають «різьбити камінь» і «збірка», запровадив бібліотекар баварського короля Людвига I. Гліптотекою названі зібрання античної скульптури в Мюнхені й будівля, де розміщена баварська колекція. Львівська версія обігрує символізм назви в низці скульптур таких різних за формою та змістом, але об’єднаних темою проєкту –  «Діалоги». В цьому просторі взаємодіє старе з новим: покоління між собою, стилі, жанри, підходи й сенси. Лише над самою будівлею суду працювали Леонард Марконі (фасадна група «Справедливість», 1893) зі своїм зятем Антоном Попелем (скульптура «Правосуддя» у північному вестибюлі, 1896) і його братом Тадеушем (композиція на стелі нарадчої кімнати). Обидва викладали в Політехніці, тоді – Цісарсько-королівській технічній академії.

З чим діалогізує куратор виставки Павло Гудімов в експозиційних залах? Та, мабуть, перш за все зі самим простором. У кімнатах (раніше суду й гімназії) є нагода побачити те, що довгий час було недоступним поза Політехнікою. “Рідні” для будівлі скульптури стали повноцінними експонатами й частиною виставки. Вони не сприймаються лише як внутрішнє оздоблення. У першій залі, в помпезному приміщенні колишньої школи Франца Йосифа висотою майже 8 метрів, контрастно розміщена переважно сучасна скульптура. Значущою тут є спадковість між роботами “старих” майстрів і нинішніх митців. Не випадково на одному столі опинилися твори з різницею в понад сто років, які об’єднує Львів та його мистецька історія. Йдеться про фрагмент фасадної скульптури Меркурія з будівлі на вул. Січових Стрільців, 3 (Леонард Марконі, 1897) і «Пам’ять» (Денис Шиманський, 2025).

Фото скульптури А. Попеля (зліва), фрагмента Меркурія й роботи «Пам’ять» (справа)

До впорядкування виставкового простору організатори підійшли доволі нестандартно: якщо в коридорах ще очікуєш побачити мистецькі твори, то на парковці – навряд. Вихід у внутрішнє подвір’я архітектурної пам’ятки показує залаштунки: ті її особливості, які є слідами часу. Колись тут було дахове накриття, а зараз від нього зосталися лише металеві конструкції. Для мене це і є нагадуванням про епоху, зміни з приходом нової влади та проблемне пере/осмислення нами як спадкоємцями тих артефактів, що дійшли до наших днів у різному стані збереження.

В одному з коридорів будівлі експонуються приклади давньої скульптури, відреставровані кафедрою архітектури та реставрації Львівської політехніки. Сакральна й світська (фігури святих і путті з парку Підгорецького замку) – обидва зразки торкаються питання збереження того, що знищувалося в радянський час, і продовжує руйнуватися зараз. Ці роботи є свідченням відповідальности й співпричетности нашого суспільства до історії та пам’яти про минуле. Водночас в авдиторії поруч можна побачити ще одну частину збірки. Численні надбання університету – роботи XV-XIX ст., від дерев’яної деталі церкви Святого Духа у Дрогобичі до скульптури рибалки, – зібрані в «Кімнаті-музеї». Спадщина у цій колекції підтверджує нашу історичну тривкість через збереження артефактів.

Завершується «Гліптотека» в «Нарадчій кімнаті», де вціліли фрагменти інтер’єру з часів суду. Тут розміщена лиш одна скульптура «Тет-а-тет» Олексія Абрамова (2025 року). Автентичний простір вступає у діалог зі сучасною мистецькою роботою, що символічно відображає лейтмотив виставки – створити наратив не на подібності, а навколо відмінностей. Звичайно, роботи не промовляють самі за себе: вони лише форма й матеріал, доки ми не розтлумачимо їх або залишимо, як є. Так і простір наповнюється тоді, коли люди в ньому залучені до дії.

Власне інтеракції бракує у виставці. Попри постійні студентські й екскурсійні юрби в будень тут не “чутно” голосу організаторів. Кураторський задум губиться за ходьбою з зали в зал, де немає підписів робіт (котрі можна знайти онлайн) і текстів, що могли б увести відвідувача в контекст. Недоліком виставки є відсутність розповіді про історії об’єктів, їхні особливості, зрештою, про самих скульпторів. «Гліптотека» не вступає у нарацію й не говорить про важливе.

Фото відреставрованої скульптури та роботи «Тет-а-тет»

Діалог, що охоплює пів тисячоліття українського мистецтва, сьогодні звучить з особливою напругою. Ми почали з історії про те, як скульптура відходила в забуття, стаючи частиною минулого. Тепер, через свою “габаритність” і вразливість, вона ризикує зникнути фізично. Реставрації передує фізичне збереження, яке зараз стало великим викликом для науковців та небайдужих. Львівська «Гліптотека» зовсім не про королівську колекцію чи констатацію історії. Вона є нагадуванням про саму природу стійкости. Камінь здається вічним, але лише людські дії й пам’ять надають йому сенсу. Ця збірка осмислює спадщину як відповідальність. Вона залишає нас сам на сам із цими свідченнями, що пережили епохи, з питанням: яку історію розкажуть вони про нас прийдешнім поколінням?

Автор тексту: Ян Даниленко, студент 4 курсу програми «Культорологія» УКУ