Все змінюється, та ніщо не минає. Про виставковий проєкт «Затамувавши подих» Ярини Шумської

Присутність — слово, сьогодні особливо пожадане в українському мистецькому полі. Воно звучить з вуст митців, кураторів, друкується, виголошується, дискутується. Але що означає — бути присутньою? Що я вважаю присутнім у власному житті, а що — спільно присутнім?

Йдеться не лише про простір, а передусім про час. Якщо розібрати годинник на частинки, сам час не побачимо, але проживемо його у цій зухвалій спробі. Тут доречно згадати концепцію презентизму історика Франсуа Гартога: ми живемо не в лінійному режимі історії, спрямованому у майбутнє, а в режимі, зосередженому на теперішньому. Це означає, що минуле не минуло, а майбутнє або тривожно зрощене з «вже-тут», або насувається, наче темна хмара загрозливого завтра.

На цьому тлі особливо промовистою стає теза Ганса Ульриха Ґумбрехта про культуру присутності, що заступає культуру інтерпретації. Матеріальність культури й самого людського життя стає стрижнем присутності — і джерелом страху перед її запереченням. Війна як пряма загроза буттю ще більше загострила ці розмови. А психологічні практики сьогодні нерідко вчать саме бути «тут і зараз», відчувати тіло, простір довкола. Усі ця шляхи ведуть до ідеї присутності: бажаної, а не нестерпної.

Приводом для роздумів про присутність став виставковий проєкт Ярини Шумської «Затамувавши подих» у Львівському муніципальному мистецькому центрі (кураторка Дарина Скринник-Миська). Це висловлення на тему особистої втрати у ширшій розмові про втрати, втрачання, втрачене та загрожене бути втраченим в Україні, українцями та українками.

Повсюдність змін, потрясінь обертається для українського суспільства втратою опор та вимогою вчитися зводити нові. На цьому монументальному тлі особиста історія дозволяє віднайти себе у масштабі окремо взятої особистості. Мені тривожно у світі неосяжної панорами, а виставка запрошує до трьох зал, де і після яких я повертаю собі відчуття, що з наших атомарних людських зв’язків утворюються часом міцні структури.

Все змінюється, та ніщо не минає

На великих полотнах, наче сценах із життя, авторка створює приглушений світ, що ніби збляк і сутужно віддає пусткою. У трьох експозиційних залах Ярина Шумська розповідає особисту історію втрати. Речі, фігури наче втоплені у холодне повітря, електричне освітлення. У цих напозір реалістичних сценах, куди експресивність закралася нишком, я бачу всюдисущу, хоч і непримітну тріщину між тим, як ми відчуваємо світ, та яким він існує поза нашими сенсами.

«Затамувавши подих» медіює складну тему переживання втрати — глибоко особистої події, а водночас універсального досвіду людства. Назва наголошує паузу у ситуації, коли найгірше сталося. Що далі? Серце продовжує перекачувати кров, а вона розносить кисень — тіло дихає попри все — життя триває, навіть коли здається, що все завмерло.

Значною мірою це виставка живописних робіт, але вона включає також інші візуальні та текстуальні елементи. Ледь помітна написана олівцем цівочка слів оперізує другу залу, переривається, наштовхуючись на полотна. Зовні простір виглядає порожнім, але насправді містить розлогий текст, що не має початку і кінця: «…Аритмія, спровокована порушенням сталості. Намагаюсь ще втриматись за відоме мені минуле. Але «тут і тепер» розколихує кожну постать в намацуванні рівноваги майбутнього – еквілібристи, що ніби завмирають у динамічному русі…». Низька контрастність і олівець як матеріал, що легко стирається, створюють ефект стишеного голосу — слова можна почути (прочитати пошепки?) лише зблизька, зосередившись на дії. Текст змушує йти колом уздовж стіни, він не виходить за межі зали й замикається у цикл. Повтори в самому тексті підсилюють це колове відчуття, задаючи глядачеві ритм і рамку досвіду. Вже у цьому спершу непомітному залученні глядача до дії відкривається, що все ж серцем проєкту є інший медіум — перформанс.

У першій залі праворуч від входу на стіні хмариною скупчилися фотографії та невеликі екрани з відеодокументацією перформансів Ярини Шумської. Мереживоподібний монтаж задає вільну для читання структуру, де зв’язки формуються за принципом співвіднесення – снування між подібними та неподібними знімками без підписів, здебільшого чорно-білих, подекуди кольорових, що варіюються у розмірах, мають вкраплення з рухомим зображенням. Разом вони нагадують про Атлас образів Mnemosyne Абі Варбурга — великі закомпоновані певним чином площини з зображеннями. Кожна площина представляла авторську інтерпретацію історії мистецтва. Варбург не встиг закінчити атлас і додати візуальним розповідям текстовий коментар, натомість встиг відкрити цим всю складність існування образів у часі та просторі. Візуальна хмара у залі муніципального центру на відміну від атласу не містить коментаря за планом, але здається, що мимохіть ставить подібне завдання — дати можливість образам у своєму сплетенні розповісти про перформанси Ярини Шумської.

Та все ж найдивовижнішим і найцікавішим у мультимедійній інсталяції є ритм. Надруковані зображення складаються з повторюваних кадрів із ледь помітними змінами у кадруванні. Ритмом стає й перехід від поліхромії до монохрому, тобто до чорно-білої зйомки.

Для себе виокремлюю дві повторювані історії. У першій мисткиня загортається у великий аркуш паперу, притискає його до грудей — і він ховає її на тлі глядацького натовпу. У другій — вона стоїть навколішки на великій, ніби металевій, відблискуючій поверхні, наче збирається вийти з неї. Ракурс згори, з відстані, робить мисткиню самотньою і зосередженою на невідомій мені дії.

Якщо Варбург прагнув оповідати історію бачення, то ця «хмарина» документації бере на себе й амбіцію свідчення безпосередніх подій. Це подовжене життя перформансів, посаджене на ланцюг архіву: їхні матеріальні носії несуть нескінченне повторення увічненого у рамці кадру «тут і зараз». Але розуміння цього штучного життя завжди підлягає мінливим інтерпретаціям тих, хто опинився поза рамкою.

І тут повертаюся до думки про потребу присутності, а не нескінченного тлумачення — до критики Ґумбрехта. Для мене ця хмара — передусім нагадування: присутньою я не була. Я не хочу ставити собі завдання пояснити, про що були ці перформанси, — я не знаю. І з огляду на відсутність у інсталяції будь-яких коментарів, стає зрозуміло: вона не про те, що зображено, а про те, що з цим зробили — постпродукцію, залишковий відрух образу.
Ця квазі-документація виламувалася з герметичного простору згаданих вже великих живописів. Наче шпарина у стіні, з неї сочилося прохолодне повітря реального світу — та увійти до нього не було жодного шансу. Такий погляд на виставку та пізніші розмови про неї відкрили мені можливу причину цього рішення — хмара спеціально чи не неспеціально вказувала на жагу присутності — вона була епіграфом до проєкту. Чому не вступом? На відміну від вступу, що за мету здебільшого має наперед пояснити ситуацію, епіграфи завжди здавалися мені чимось більш особистісним, сердешним — це напіввідкрита таємниця тексту.

Перформанс як мистецтво зустрічі

Не знайти мені вже те джерело, де колись прочитала, що тріада автор-твір-читач насправді давно неадекватна у своїй буквальності, тому що з розвитком письма вона розпалася на дві ланки автор-твір, твір-читач. Справедливим це бачу і відносно мистецтва — того, як глядач знаходить його на виставках. Та є медіум у візуальному мистецтві, де здебільшого зберігається початкова троїстість мистецької ситуації — у перформансі. Митскиня оперує власною тріадою тіло-перформанс-присутність, і я уявляю її магічним трикутником, у який треба увійти, аби чари спрацювали.

В одному з текстів Ярина Шумська писала, що перформанс відбувається у реальному часі, а не ілюзорному. Питання: що якщо реальний час – це той, що перформується як присутність? Але де? Перформанс є подвоєним символічним простором. Присутність у ньому теж роздвоюється — магічний трикутник переносить у зачарований світ. Окрім відвідування виставки я також брала участь у дводенному воркшопі з перформансу для охочих. Камерна група з п’яти учасників познайомилася у ситуації, де кожна вправа була скерована на зустріч із собою, своїм станом, потребами та все це водночас з дослуханням до інших. Вправи поступово змінювали динаміку нашої взаємодії: групова, парна, індивідуальна робота. Під час останньої вправи кожен мав створити короткий перформанс на тему опори та показати його у групі. Хвилину тому я розкреслила в уяві майданчик для сходинок на дім та простір-поза-домом, у якому заримувала для інших учасників повторювані рухи та декламувала поезію тілом, а вже за мить ми всі проходили цим коридором, і він знову був звичайним лімінальним простором.

Ця стиснута, «пробна версія» перформування у своїй розмаїтості підсвітила те, що зазвичай втрачається у більш довгих і окремих подіях. Праця емоцій, що я несвідомо пророблювала від презентації до презентації, уявилася мені як праця моєї соціальної мембрани, і ці вправи були індикаторами, як багато сьогодні я здатна пропустити крізь себе і прийняти.

Після воркшопу я не відчула втоми, і міркуючи чому цьому разу було так, думаю, що Ярині Шумській виставкою та воркшопом вдалося упевнити мене: нам потрібна присутність. Не будь-яка. Не жах партисипації. А та, що відчувається теплом, про яке думалося, дивлячись на живопис — холодний, спустілий. Думаю, чому можна створити процесуальний іменник «втрачання», який показує тяглість цієї дії, але присутність дана нам як сталість? Так само думаю про «вмирання» і відсутність «життування». Хіба у присутненні не оприявнилася б ця зношуюча тіло і дух — насиченість буття? Думаю, чи не корисно було б мислити життя як бажане зусилля, про таку вісь або радше таке вістря — що коле зсередини, коли втрачається відчуття сенсу? Уявно і дійсно тулитися один до одного, шукати опори як підтримки, створювати ситуації співбуття і вимушукувати його там, де воно менш очевидне. Це пошук присутності, коли бути хочеться.

Авторка тексту: Марія Варлигіна
Фотодокументація: Марія Варлигіна, Олександра Кущенко