STRATA у «Дзизі»: між памʼяттю і уявою

У львівській галереї «Дзиґа» відбулася виставка міжнародного проєкту STRATA, створеного дуетом VestAndPage (Верена Штенке та Андреа Паньє) у співпраці з міжнародною командою митців, дослідників та композиторів. Фрагментована репрезентація філософсько-поетичної роботи поєднала перформанс і відео, занурюючи глядачів у підземні глибини печер Швабського Альбу. Саме там понад 40 тисяч років тому були вирізьблені з бивня шерстистого мамонта найдавніші зразки фігуративного мистецтва, відомі сьогодні як «палеолітичні венери».

Основою виставки стала відеоінсталяція: шість відеопроєкцій, складених із фрагментів 40-хвилинного фільму, які створюють своєрідну кінематографічну тканину в просторі галереї. У цьому проєкті важливу роль відіграє сам спосіб експонування – простір «Дзиґи» з його формою тунелю, товстими стінами і приглушеним світлом працює як резонатор, що підсилює відчуття занурення вглиб печери. Сам простір стає продовженням інсталяції: він формує досвід перебування в місці, де межа між світлом і тінню, відчутим і прихованим постійно коливається.

STRATA – це насамперед спроба осмислити печери як архіви пам’яті, місця, де відкладаються не тільки геологічні шари, а й культурні пласти. Людське тіло в проєкті стає інструментом дослідження – воно рухається у темряві, створюючи водночас фізичні та примарні образи. Митці перформують історію цивілізації як нашарування, а не лінію. Тіло постає «стратою» (пластом) нарівні з геологією: і в ньому, і в камені зберігається пам’ять, яка часом є радше невимовною, ніж видимою.

На виставці виникає відчуття зустрічі з «дивним незнайомцем» (strange stranger), який одночасно належить нам і є абсолютно чужим, ніколи не стає цілком зрозумілим. Такими незнайомцями є і доісторичні «венери», і наші власні уявлення про майбутнє: тіла минулого віддзеркалюють наші спроби уявити космічне завтра. Прадавні образи тіл і наші мрії про майбутнє – це два дзеркала, в яких ми шукаємо себе, але завжди зустрічаємо щось чуже й невідоме. STRATA підважує усталені образи «природності» й пропонує натомість бачити у природі місце взаємодії та співбуття.

Наскільки ця виставка відгукується українським глядачам і глядачкам у контексті сьогодення? У країні, яка щодня переживає втрати, звернення до ідеї втраченої, невідомої та недосяжної частини історії людства сприймається болісно і водночас дистанційовано. STRATA нагадує, що пам’ять завжди пов’язана з відсутністю. Проте тут ця відсутність подається не як трагічна кінцівка, а як поле для рефлексії: навіть те, чого ми не знаємо, продовжує впливати на нас. Заразом залишається відчуття відстороненості: ніби твір говорить про важливе, але у формах, які не завжди відповідають емоційному стану українського суспільства. Тому, це радше зміна фокусу уваги – від гострої щоденної втрати до втрати глобальної, історичної.

Та виставка і не прагне бути «легко доступною» – вона вимагає часу, занурення і певної готовності зустрітися з тим, що викликає дискомфорт чи тривогу. Це мистецький експеримент, який ставить глядача в позицію дослідника власних відчуттів.

STRATA у «Дзизі» залишає змішані почуття: наближує до чогось фундаментального і водночас окреслює його недосяжність. Виставка нагадує, що в культурній пам’яті існують пласти, яких ми можемо лише торкнутись, але не відкрити вповні. Проєкт дає змогу зустрітися з «незнайомцями» – тими образами минулого чи майбутнього, що віддзеркалюють наші власні пошуки. Первісні «венери» чи фантазії про космічне завтра однаково постають загадковими тілами, в яких ми намагаємося впізнати себе. Перформанс STRATA стає саме такою зустріччю: між пам’яттю й уявою, на межі між знанням і невідомим, видимим і прихованим.

Філософсько-поетичний проєкт «STRATA» представлений 9 – 24 вересня 2025 в галереї «Дзиґа» в рамках Фестивалю аудіовізуального мистецтва ТЕТРАМАТИКА.

Авторка тексту: Олена Іваняк, студентка 4 курсу програми «Культорологія» УКУ