Музейники США шукають шляхи збереження та реставрації творів сучасного мистецтва
Екскременти, мило, шоколад, рослини, кров, волосся, лампочки, пальне, дим, тварини та косметика – гігієнічної та медичної продукції тут більше, ніж в аптеках: з початку ХХ століття художники досліджують безпрецедентно широке коло матеріалів і технологій.
Більшість експонатів автори ніколи не випробовували на довговічність.
Куратори і реставратори США провели цикл семінарів, щоб встановити більш ефективну комунікацію з сучасними художниками з метою з’ясувати і задокументувати методи їхньої роботи, використовувані ними матеріали і те, яким вони бачать майбутнє своїх творів.
Тон дискусії задала Керрі Нір, архіваріус та керівник виставкових проектів в Інституті сучасного мистецтва Майамі.
Керрі вивчила артефакти, створені з використанням злакових пластівців і зубної пасти: «Я не знаю, що зробити, щоб зубна паста не висохла. Продовжуємо ми експонувати такий твір в процесі його розкладання? Припускаємо ми, щоб це відбулося, або робимо щось?»
Реставратор Гвінн Райан, фахівець з консервації скульптури в Музеї і саду скульптур Хіршхорн у Вашингтоні, вважає, що будь-якого обговорення з художниками недостатньо, якщо воно не зачіпає питання «намірів і мотивів, які спонукали їх до створення тієї чи іншої роботи».
Рут дель Фрісно Гілл, фахівець з консервації в корпоративній колекції, каже, що щонайменше один художник, твір якого вона реставрувала, згодом звертався до неї за порадами. Але, розповідаючи авторам про крихкість деяких матеріалів, реставратори ризикують негативно вплинути на їхню творчість.
«Цим ви заважаєте польоту фантазії», – застерігає Рут.
Растін Левенсон, президент фірми ArtCare, згадав розмову з Виллемом де Кунінгом про одну з його картин, якій на той момент було 30 років, а вона так і не висохла до кінця.
Він запитав художника, чому картина досі липка. У відповідь той трохи зам’явся і пробурмотів: «Можливо, справа в майонезі».
За спогадами реставратора, збентежений де Кунінг додав: «Це як якщо б я пошив костюм, а у нього б відвалився рукав». Проте Левенсон зовсім не хотів, щоб той працював якось інакше.
«Якщо він домігся цього чудового кольору за допомогою майонезу, то мені не хотілося б, щоб він змінювався», – сказав він.
(Проведене пізніше наукове дослідження показало, що майонез художник не використав.)
Можливо, куратори і ставлять до своїх контактів з художниками надто тремтливо, проте Джон Лукавіч, помічник куратора відділу мистецтва корінних народів Америки в Художньому музеї Денвера, стверджує, що сьогодні їх інституція заохочує роботу «рука в руку» з реставраторами. За його словами, тепер він з більшою ймовірністю підключить реставратора до розмов з художниками.
Але як документувати такі бесіди? Райан розповідає, що обмірковує можливість використовувати свій відеоархів в якості одного з елементів просвітницької діяльності та роботи в соцмережах, на що, їй, правда, заперечують: вуха і записна книжка – найкращі засоби для того, чия мета – об’єктивність. Райан описала спробу втягнути підкованого в сфері технологій художника Христо в розмову про його роботу. Вона виявила, що з того моменту, як була включена камера, «Христо стало абсолютно неможливо відвести в сторону від [його] сценарію». На її думку, це була «втрачена можливість».
Джилл Стерретт, президент VoCA і директор по колекціях та реставрації Музею сучасного мистецтва Сан-Франциско, звернув особливу увагу на перевагу «багатоголого запису», оскільки художники та асистенти можуть запам’ятати речі по-різному.
Інше у потоці
Можливості: мистецькі резиденції в Європі в мережі Cre.Art 3:0
Триває оцифрування фондів Львівської національної галереї мистецтв
Життя перемагає: розмова з куратором виставки «Фонографоманія» Євгеном Червоним