Природознавчий музей: мамути і наративні експозиції

Нові питання, перспективи і переосмислення: відвідини Державного природознавчого музею НАН України і екскурсія постійною експозицією «Льодовиковий період» від кураторки Наталі Дзюбенко стали для мене справжнім відкриттям. 

Зазвичай, постать куратора/ки фігурує для мене виключно у мистецькому полі. Я, як студент Академії мистецтв, маю певні уявлення про те, як функціонує художня виставка, що потрібно для організації її структури і яку роль у цьому процесі відіграє куратор або кураторка. Побудова експозиції в іншій галузі (музейній, літературній, науковій тощо) досі залишилася поза моїм контекстом і полем зору. Чим кураторство виставки про мамута відрізняється від кураторства виставки митця-мастодонта? Чи є подібності в організації простору музею сучасного мистецтва і природознавчого музею? Чи позначає термін «інсталяція» одне й те саме у функціонально різних інституціях?

Експозиція Природознавчого музею складається з трьох структурних і смислових блоків: кімната мамута, кімната носорога і кімната людини. В проектуванні експозиції команда Наталі Дзюбенко мала на меті розповісти відвідувачам, що події Льодовикової ери відбувались так само і на наших теренах, а також розповісти, які тварини жили на Заході України в той період. Слово «розповісти» є ключовим, і не тому, що я намагаюсь виправдати його тавтологічне використання, а тому що виставка зпроектована за принципом наративної експозиції, яка розрахована на різновікову аудиторію. 

Поняття наративної експозиції стало для мене черговим відкриттям впродовж екскурсії. До цього я ніколи не задумувався, чому постійні колекції науково-освітніх музеїв експонуються в суто презентативний спосіб, дотримуючись переважно хронологічної послідовности. Питання «Що ця виставка хоче мені розказати?» є логічним, але дотепер не було для мене таким очевидним в класичному музейному контексті. Переважно, експозиції будуються за принципом «Що ця виставка хоче мені показати?». 

Як на мене, принцип сухої демонстрації є досить зручним (за рахунок своєї простоти), але абсолютно не універсальним, коли мова йде про залучення великої аудиторії. Далеко не всім буде цікаво розглядати експонати і артефакти без чіткого розуміння, чому ці об’єкти взагалі варті уваги і потребують загального огляду. (Як казала пані Наталя: «Щоб опудало хом’яка попало в музей, на це має бути якась причина»). Особливо, коли мова йде про дітей, яких з дитинства привчають до культури дисциплінованого відвідування музею під монотонне бурмотіння екскурсовода про значимість представленого «контенту».  

Дитяча опитика (якби я це назвав) є надзвичайно важливою для оновленої (у 2019 році – прим. ред) експозиції Природознавчого. Інтерактивні елементи інтегровані на кожному кроці, експонати розташовані на доступній висоті, а там, де це неможливо, заздалегідь передбачено спеціальні п’єдестали. Такий підхід мене надзвичайно втішив, адже, з моїх спостережень, дитяча аудиторія рідко коли включена в музейні експозиції, не дивлячись на те, що діти це такі самі відвідувачі, які просто потребують інших ракурсів і акцентів. 

Як виявилось, існують дослідження, на які можна спиратись при побудові експозиціїі. Питання штибу «Який об’єм тексту глядач може витерпіти?» або дослідження кількості часу, який відвідувач витрачає на огляд експонату зазвичай залишаються «за кулісами». Але коли вони озвучуються, це повністю змінює твоє сприйняття досвіду відвідування виставки. Цікаво було б побачити аналогічні дослідження експозицій у музеях і галереях сучасного мистецтва. Скільки часу глядач витрачає на читання кураторського тексту і концепцій до робіт? І скільки людей читають цей текст в принципі? Яка середня тривалість перегляду відео арту? Яка кількість людей дозволяє собі провзаємодіяти з інсталяцією? 

Загалом, основна відмінність кураторської роботи з науково-освітньої експозицією і мистецькою, як на мене, полягає у ключових пріоритетах. Куратор умовного бієнале ставить собі на меті не просто вибудувати наратив, а візуально організувати простір, із яким він працює, в такий спосіб, щоб це вже було наративом. Експозиція, в якій роботи взаємодіють тільки на текстуальному рівні, не працюючи із простором і одне з одним, не буде вважатись переконливою. Організація ж наукової наративної експозиції будується переважно на дослідженнях, які вона у себе закладає, і на тому, як донести цей текст до відвідувача, залучаючи візуальне.

Автор: Ілля Туригін, студент кафедри Актуальні мистецькі практики ЛНАМ