(не) означені: виставка-запрошення для львів’ян

В Центрі міської історії Центрально-Східної Європи (ЦМІ) можна побачити роботи Нікіти Кадана з трьох серій: «Хроніки», «Погром» та «Національний ландшафт» до 26 листопада 2017.

Через мистецьке опрацювання архівних фотографій (зображення як жертв НКВС, так і жертв нацистів, Львівського погрому, польських і українських жертв з Волині (Волинської трагедії 1943 року) найстрашніших масових злочинів ХХ століття, Нікіта Кадан звертається до теми насилля і ставить питання про небезпеки заідеологізування і маніпулювання, витіснення «незручної історії» та наслідків «конкуренцій пам’ятей».

Центр міської історії Центрально-Східної Європи не проводить мистецькі виставки. Проте побачивши роботи Нікіти Кадана на виставці «Провина» в рамках Дослідніцької платформи (ПАК; 2016), що досліджували «питання історичної та індивідуальної провини і відповідальності», у директорки ЦМІ Софії Дяк виринула думка, що ці роботи про теми, які треба проговорити у Львові. Це мав бути особливий проект: виставка з коментарями істориків, які працюють у спільному просторі питань пам’яті, дискусії фотографії як джерела. Так почалась робота з дослідниками, насамперед істориками, але теж представниками таких дисциплін як філософія, антропологія, психіатрія, література, право, візуальні студії на запропоновану тему.

Так як експозиція має дві складові (візуальну та вербальну), дизайнер виставки Андрій Лінік розділив їх на дві площини – роботи Нікіти Кадана на білих вертикальних поверхнях, ніби на операційному столі, запропоновані до розгляду, а тексти розміщені на горизонтальних столах.

Розглядаючи те, на що нестерпно дивитися, що ми робимо: порівнюємо індивідуальні страждання? Ми ж не можемо цього знати – це за межами нашого пізнання. І не можемо коментувати – це поза межами етики. Непорівнюваність страждань жертв і водночас всі злочини різні. За ними різні наміри і різні наслідки. Ми не знаємо хто ці жертви, хто їх кати – «наші» чи «чужі». Смерть не має категорій.

Для виставки важливо, що текст не коментує візуальний ряд. Щоб читати його треба зануритись – нахилитись над столом, включити підсвітку. Ці світлові точки є пунктирною лінією, що розкривають основну ідею виставки: є неоднозначність, є плюралістичність. Виставка є моделлю співіснування багатьох думок. Які тексти до виставок мають писати історики? Про факти? Про події? Який текст буде супровідним у сучасному українському історичному музеї?

«Виставка скоріше запрошення, а не запитання. Це виставка про різні прояни людськості. Це не тільки про історію, яка триває. Чи про категорії ідентифікації (українець/ єврей/ поляк), які стають причиною страждання. У дискусіях про пам’ять так часто рахуємо тіла і факти (і це дуже важливо!), що впускаємо щось ще важливе – вийти за межі це моє, це не моє, це беремо, це завертаємо. І в тих просторах між знайти щось спільне,» – пояснює Софія Дяк.

Найуспішніший представник сучасного українського мистецтва у віці до 40 років, за версією Forbes, Нікіта Кадан розповість про ідею створення художніх робіт виставки та політику читання візуальних образів 27 вересня о 18:30 у Центрі міської історії.

Фото зі сторінки події ЦМІ у Facebook