Набат як спосіб проживання травми

Земля морозила п’яти. Спітніла спина, після довгого підіймання в гору, обдувалась колючим грудневим вітром. 
Зв’язок не ловив. Вхід знайшла лише завдяки нашій любові до пам’ятникозведення – врятував двометровий Тарас Григорович. 
Що ще може стовбичити перед Шевченківським гаєм?
“Світе тихий, краю милий…”

Мимоволі згадуються рядки, вшиті в пам’ять щорічними шкільними виступами 9 березня. Чомусь мені давали той самий вірш кожен раз. 

Вертикалі дерев навіюють спокій. А простір змушує сумувати за рідними полями. Зупиняюсь, готова запізнитись, але відчути те, чого так бракує у Львові – простір над головою. Тиша.
Набат ще не почався.

Влодко говорить в гучномовець, а я не можу відірвати погляд від того, як світло червоної лампочки фарбує його губи. 
Думаю: “Можливо, набат буде в гучномовець?”

“За що тебе сплюндровано?
За що, мамо, гинеш?”

Влодко підіймається дзвіницею. Я чую, як скриплять старі дошки під його кроками. 
На модриці над нами ще досі залишились маленькі шишечки. 
Відчуваю сентиментальність до дерев’яних хаток навколо, хоча наша – глиняна. 
“24 лютого”. Почалось.
Дівчина з гучномовцем стоїть на каменюці біля дзвіниці. Тепер вже у неї червоні від лампочки губи.
Намагаюсь згадати, який сьогодні день вторгнення. Я вже давно не рахую, бо коли цифра перевалила за 100, стало страшно. Сто – так мало і так багато одночасно. Борюсь з відчуттям сорому за це незнання. Сподіваюсь, що люди навколо – також.
Настільки занурилась в думки, що не почула перший звук. Якщо це перший день, можливо він мав бути особливо тривожний/гучний?
“Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?”

Слухаю звуки металу. Здається, я ніколи не чула справжній набат. 
Порожній звук бляшанок звучить, як прив’язані до старих жигулів консервні банки на чиєсь весілля. Їх жахливий звуковий симбіоз з асфальтом досі змушує здригатись.

Зі свого місця частково бачу, які саме предмети виконують роль дзвону. Залізні частини банок, бляхи, гільзи, просто металеві частини того життя. Атмосфера перформансу балансує на межі символізму та ілюстративності.
Мені складно назвати, якого калібру підвішені в грона гільзи. Гарна метафора. 
Хлопці з 43-ї обіцяли привезти мені кілька гільз з Донбасу. Мабуть, тут вони краще пасуватимуть, ніж пилитимуться на моїх полицях. Якщо відправлять – принесу.
Хочу привнести сюди частину переживань. Цікаво, чи стане від цього легше?
“21 березня”
Тільки зараз я починаю замальовувати звуки. Їх природа така різна, що поступово я вигадую нові і нові форми. Іноді не встигаю. Як не встигала нічого всі ці місяці. Вам не здається, що війна пришвидшує плин часу? 
“Молилася, турбувалася
День і ніч не спала”

Я майже не дивлюсь на дзвіницю. Навколо мене тільки звуки. Я концентруюсь на них. Механічний олівець при швидкому рисунку починає рвати папір. Символічно.
Один з “днів” схожий на звук кидання виделки в кухонний ящик з начинням. Я погано відрізняю звуки, порівнюю всі з побутовими. 
На відміну від мами, я навіть не розрізняю прильоти та роботу ППО.
Металеве бриніння схоже на новорічні дзвоники. А наступне – наче хтось натиснув клавішу “сі” на піаніно біля нашої шкільної їдальні. Воно завжди було розстроєне. Рисую цей звук як крапку.
“1 травня”
Намагаюсь згадувати, що було саме в той день, який називає дівчина перед дзвіницею. В моїх спогадах порожньо. Як мають виглядати практики комеморації? 
Сьогодні я обрала роль дослідниці. Я маю написати текст, зробити висновки, проаналізувати подію. Що я мала би відчувати як частина цієї спільноти? Що згадувати?
Мертвих? Живих? Ненароджених?
“Панувала… Ой, Богдане, нерозумний сину
Подивись тепер на матір
На свою вкраїну”

Звуки поступово зливаються. Тепер важко відрізняти, чи був саме цей “дзвіночок” вже використаний. Всі дні здаються однаковими. Суб’єктивні відчуття підказують, що мені це відгукується. Зливання, розчинення та перемішування днів в один довгий сон. Концепція на дзвіниці підказує, що автор хотів сказати не так.
“Якби була знала
У колисці б задушила
Під серцем приспала”

За ці 9 місяців я вже народила стільки сліз і скорботи, що навіть захотівши, зараз не заплачу. Сльози є частиною проживання, вони потрібні в практиках комеморації як ніде, пам’ятаю це з лекцій. 
Підозрюю, що мало існує партисипативних акцій, пов’язаних з переживанням травматичного досвіду. “Набат” – хороший приклад для України. Щоправда, безособистісний як для мене. 

Це не схоже на психотерапію, це – медитація. Ти не розбираєш травму, ти занурюєшся десь поряд з нею. Це як маленькі калюжі, що риють діти на пляжах, запускаючи туди воду. Це та сама вода з річки, але окремо. Вона тепла і вона безпечна. Діти там не втопляться. Влодко – як батьки, приносить нам лопаточки, та показує, що з того піску можна будувати. Ми сидимо в тій теплій калюжі, поки не посиніють губи.
А найвідважніші з нас вже заплили за буйки.

“Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…”

Тарас Григорович помилився, наші могили розриватимемо ми самі. Розривати, ідентифікувати, документувати, свідчити. Опрацьовувати, оплакувати, проживати, нести пам’ять-тягар. 
І “Набат” вже є частиною цієї системи. Системи проживання, якщо це можна прожити. 
Він триватиме до Перемоги. І зараз частиною завдання всієї мистецької спільноти є виносити знання про цей проєкт зі своєї бульбашки. 
Для залучення. 
Для показу, що комеморація можлива в різних проявах. 
Що місцем пам’яті може бути не тільки гранітна дошка або бронзове явлення. 
“Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.”

Авторка тексту та ілюстрацій: Софія Козлова, студентка кафедри Актуальні мистецькі практики ЛНАМ

Приєднатися до створення НАБАТу можуть усі: “дзвони” та усе, що може ними стати, організатори запрошують приносити на “Дзиґу” (вул. Вірменська, 35, Львів) або в Музей народної архітектури. Для тих, хто хотів би підтримати проєкт фінансово, є можливість надіслати донат.