Естетика і субординація у виставці «Шелест» Сергія Якуніна

Поєднання відеопроекції із численними дзеркальними поверхнями створює ефект міражу, ефемерності і легкої дезорієнтації. Приміщення а.k.a. об’єкт постперфомансу утримує своїм магнетизмом, мимоволі змушуючи тебе намотувати кола слідами художника, відтворюючи динаміку перфомансу, що вже відбувся. Об’єкт і відео у третьому залі балансують у просторі, врівноважуючи одне одного. Увага до формалізму викликає захоплення, але й, водночас, спонукає запитувати себе: «А що ще я можу тут отримати?».

Як людина, яка звикла переглядати виставку через контекст кураторського тексту/концепції/анотації тощо, експозицію «Шелеста» я пройшов «наосліп». В експозиції не передбачено ані підписів до робіт, ані посилань на роботу куратора. Тільки завершуючи перегляд, я виявив видруки фрагмента із бесіди Сергія Якуніна з мистецтвознавицею Галиною Хорунжою, використаного як опис виставки, а також друкований каталог із роботами художника. Я відшукав увесь інформаційний масив на рецепції при вході у Муніципальний центр.

Перегляд масштабного каталогу і СV Сергія Якуніна посилив усі мої враження від щойно оглянутої виставки. Роботи Сергія – це вияв високого рівня естетики, відчуття форми і роботи з простором (як було зазначено у каталозі, художник переважно працює із лендартом і site-specific об’єктами).
Текст-опис виставки дав поштовх для трактування побачених робіт. Наповнений лірично-метафоричними роздумами стосовно «тендітності часопростору» і «точок та ліній на площині нескінченного», текст окреслює тему, із якою Сергій Якунін працював у «Шелесті»: вивчення кордонів і граней самого себе. Абстрактно? Авжеж. Захопливо? Важко дати однозначну відповідь.

Як студент Академії мистецтв, я послідовно запитував себе: «Що ще я можу тут отримати?», і відповідав собі: «А чи маю я право просити щось іще?». Від працівників Центру я дізнався, що діти полюбляють бавитись із канатом, який є частиною експозиції у другій залі. Приклад дитячої рішучості і безпосередності, яку важко було дозволити особисто мені. Експоновані роботи здавались холодними й автономними, такими, що не потребують відкритого і щирого діалогу. Було відчуття спілкування із герметичним, «довершеним» простором. «Шелест» не вимагав коректив і реакції, а тільки слухняного споглядання і вникання. У власній взаємодії із роботами Сергія Якуніна я помітив яскраву тенденцію до внутрішньої субординації, яка окреслює певні точки опору і кордони. Саме ними я керувався у процесі сприйняття його конкретних робіт і творчості загалом. Такий вид субординації зазвичай формується уявленнями про ієрархію всередині мистецьких кіл і інституцій. Якщо художник/художниця займає (і, можливо, навіть акцентує) у цій ієрархії певний статус, його/її позиція вибудовує вузький, ворожий до критики й запитань коридор подальшої взаємодії.

Чи можу я вважати свій досвід поширеним і універсальним? Скоріш за все – ні. Чи варте уваги питання внутрішньої субординації у арт-середовищі і її послідовного впливу на сприйняття і осмислення мистецьких робіт? Особисто для мене – так.

Автор: Ілля Туригін, студент кафедри Актуальні мистецькі практики ЛНАМ