Еліза Мамардашвілі

У своїй художній практиці Еліза Мамардашвілі досліджує індивідуальні та колективні сліди життя, через поетичні, меланхолічні й тягучі образи демонструючи їхні властивості: непомітність і відчутність, крихкість та міцність. Працює із темами пам’яті, шляхів, маркерів присутності, травми. Основа мистецької практики авторки складається з перформансу, об’єкта, інсталяції, малюнка. У роботах надзвичайно важливу роль відіграють матеріали: глина, тканина, папір, жест, слово, звук, що дуже близькі до людини та її побуту. Мисткиня розглядає їх як підґрунтя для розуміння дуже простих речей, котрі нас оточують як непомітні, невідчутні маленькі жести.

2004-2007 – навчання у Запорізькому вищому професійному училищі, спеціалізація – Дизайн
2010-2016 – навчання у Харківській державній академії дизайну і мистецтв,кафедрі живопису
2020 – персональна виставка «Далеко-далеко. Сімейні хроніки», Галерея 83 (Київ)
2020, 2021 – учасниця лендарт симпозіумів «Могриця: Простір покордоння» (Сумська область)
2022 – перформанс «Багато зламаних кісток», Єрмілов Центр (Харків)
2022 – резиденція «Культурний трафік», Верхній Вербіж, Україна
2022 – перформанс «Забрати непотрібне»,галерея Діоген (Львів)
2022 – учасниця виставки «Кольорові окуляри: життя серед інших», Єрмілов Центр (Харків)
2022 – учасниця програми «Навігація» у просторі Jam Factory Art Center, в рамках програми Еліза Мамардашвілі створила інсталяцію «Поки ти вбивав дерево» та перформанс «Перед входом згадати»

Поки ти вбивав дерево
інсталяція
Інсталяція, що складається з рисунка кульковою ручкою на тканині, зшитій безперервним хірургічним швом, і записаного звуку скрипу дерев. Мисткиня збирає разом образи дерев — двох горіхів і груші, що мають значення як пам’ятні для неї та її родини. Дерева посаджені її батьком у дитинстві Елізи, дерева дитинства самого батька — вони зв’язують важливі і вразливі періоди життя родини.
«Звук скрипучих дерев. Напередодні війни, коли ми з Мері гуляли у лісі, ми знайшли в ботанічному саду в Харкові велику площу повалених дерев, — тоді я по-справжньому почула, як вони можуть скрипіти та розмовляти.
Усередині все тріщить.
Втрата того, що вважалося непорушним монолітом колективної історії та пам’яті міста.
Величні живі або мертві артефакти, які можуть так легко бути вирвані з коренем
людьми.
Вбиті, розірвані. Вони свідки. Тихі, мовчазні.
Жодних дій, слів, тільки спостереження.
Мертве дерево, яке вміло стояти рівно, міцно, корінням у землю, стало тінню, стало
спогадом.
Цей скрип щодня зі мною зараз».

Перед входом згадати
перформанс
Глиняний глек, відро з водою, дзвіночок, тканина, пофарбована тушшю і пошита зі шматочків безперервним хірургічним швом простим (обвивним).
«Історія, що трапилася зі мною у Грузії, лягла в основу міркувань про забування.
У моєї тітки Жужуни було 10 корів. У якийсь із днів одна з них — Ламазі, ლამაზი (гарна), що була вагітна, — зникла. Три дні ми шукали загублену корову. Щовечора ми сідали в машину та шукали по всьому Месхеті.
Ця містика, яка утворилася в пошуках, розкрила для мене рану мого всього втраченого. Мою рану всього забутого.
Дзвіночок, який був у Ламазі на шиї, як маркер присутнісності та існування, не допоміг їй знайтись.
Вона забула. Дії, які робила щодня.
Вона забула. Місце, звідки вона.
Щось не дозволило їй згадати свій будинок, свої стіни.
Вона переплутала свій дім. Перед входом вона забула, помилилась.
Об’єкти, серед яких живемо, з якими стикаємося, є нашими провідниками, що спонукають нас до конкретних дій. Ці дії, інколи автоматизовані й рутинні, скеровують наші уявлення, міркування, існують завдяки можливості пам’ятати та згадувати.
Дії залежать від об’єктів, які мають властивості з’являтися і зникати.
Це про місце спогадів та їх коливання між видимим та невидимим».