Артбук Турянської як діалог з Кульчицькою

У своєму дослідженні Олена Турянська поєднує візуальний аналіз, роботу з архівом та художній експеримент. Проєкт реалізовано за підтримки програми «Key Work: мистецькі гранти» RIBBON International у партнерстві з Jam Factory Art Center. Результатом став артбук. Ця мистецька форма дозволяє одночасно працювати з текстом і зіставляти візуальні образи. Метод візуального порівняння вирізняє це дослідження. До прикладу, в академічному дискурсі подібний підхід трапляється рідко. Завдяки цьому вдається сформулювати низку несподіваних припущень про творчий метод Олени Кульчицької. Артбук як мистецька форма звільняє від необхідності остаточно доводити гіпотези, це простір для художньої уяви. Історики інтерпретують минуле, спираючись на джерела, художники можуть будувати гіпотетичні моделі, інколи, фантазійні. Хоча ці підходи здаються протилежними, межа між реальністю й уявою значно рухоміша, ніж може здатися на перший погляд. Тож дослідження Турянської відкриває поле для подальших розвідок — зокрема для роботи з архівом Кульчицької, який ще належить уважно опрацювати.

На обкладинці артбуку — витинанка Олени Турянської. Вона відсилає до декоративного оздоблення фасаду будинку на вулиці Шота Руставелі у Львові. Цей мотив працює як авторський підпис й одночасно окреслює спільний простір життя і творчості двох мисткинь — Олени і Олени, — Львів.

Імʼя Олени Кульчицької здається добре відомим: у Львові є художньо-меморіальний музей, її постать вписана в історію українського мистецтва, роботи зберігаються в музейних колекціях. Але чи справді ми знаємо Кульчицьку? Думаючи про неї як про художницю, чи звертаємось лише до її біографії чи мистецької практики, чи й до самого способу мислення? Для Турянської важливим жестом є виразно представити Кульчицьку в європейському контексті. Чи могли би ми уявити твори Кульчицької поруч з роботами Фелікса Валлотона в експозиції українського музею? Сьогодні, радше – ні. Передусім тому, що в наших музейних колекціях бракує робіт митців, у середовищі яких формувалась Кульчицька. Але щоб така виставка стала колись можливою, її треба спочатку уявити. Потрібно припустити, які твори можуть опинитися поруч. Це територія експерименту.

На першій сторінці артбуку — ілюстрація Олени Кульчицької до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Маленька дитяча постать, що біжить схилом вздовж лінії суцільної стіни древнього лісу, стає візуальною метафорою — щира радість пізнання, коли все — нове, і все — експеримент. Далі — вступне слово авторки, в якому Турянська пояснює, як нелінійно це дослідження почалося в Італії. Під час мистецької резиденції Олена досліджувала сільську місцевість, що досі памʼятає руйнівний землетрус. Прогулюючись довкола напівзруйнованої церкви, вона помітила знак, викладений з каменів. Згодом, зʼясувалося, що це елемент циклу «Третій рай» Мікеланджело Пістолетто. Каміння, що колись було стіною, повернулося до землі як мистецький жест. Ця знахідка запустила роздуми про час, історичну памʼять, уламки та можливість їх повторного використання (в мистецтві чи в повсякденні, хоча, на мою думку, не варто розмежовувати). Метафора уламків повернула думкою до українського контексту:

«Я сиділа на нагрітих сонцем сходах церкви, під старими кіпарисами і думала про камені. Людська рука кілька століть тому їх дбайливо допасувала до монастирської стіни, а природа перетворила мур на купу каміння. Тепер ці уламки стали частиною нехай утопічного, але дуже красивого символу. Як у нашій українській реальності неодноразово щось перетворювалось на символічну купу каміння, але не силами природи, а силою людського умислу. І тоді постає питання: що ми знаємо про ці уламки і що можемо з них збудувати тепер?».

У дитячих спогадах художниці графіка Кульчицької була присутня майже завжди. У батьківському домі вона існувала так само природно, як хатні рослини та решта звичних предметів інтерʼєру. З роками змінювалась оптика сприйняття: якщо в дитинстві це було інтуїтивне споглядання, то згодом зʼявились питання про світогляд мисткині, її метод, що її формувало, якими були джерела її образної мови? Турянська підкреслює субʼєктивність власної позиції: артбук – це радше уявний діалог з Кульчицькою, ніж остаточні наукові висновки. У цьому дослідженні, можливо, більше питань, ніж відповідей. Але цих питань щодо творчого методу Олени Кульчицької раніше майже не ставили.

Олена Турянська переконана: формування Кульчицької як художниці почалося у Львові:

«Коли я побачила програму виставок на початку ХХ століття, була вражена. Фактично все найкраще, що показували у Відні, привозили і сюди».

На межі ХІХ—ХХ століть виставкова політика міста активно знайомила публіку з тенденціями і трендами сучасного європейського мистецтва. Студенти та студентки приватних мистецьких студій могли бачити роботи символістів і модерністів. Турянська припускає, що ще до відʼїзду на навчання у Відень Олена Кульчицька могла бути знайома з творчістю Фердинанда Годлера та Фелікса Валлотона. Це припущення дозволяє відмовитися від спрощеної моделі «периферія-центр» і пропонує інакше поглянути на питання мистецьких впливів.

У Відні львівʼянка Олена Кульчицька опиняється не лише у вирі художніх експериментів, а й теоретичних дискусій. Цю інтелектуальну гущу Турянська передає через колаж із обкладинок книг — тих самих, які згадуються у текстах Олени Кульчицької (йдеться про десятисторінкові авторські нотатки — «Про користь науки рисунку», — які мисткиня готувала для роботи в мистецькій школі в Перемишлі, і які зберігаються в архіві художньо-меморіального музею).

Турянська знаходить відлуння ідеї Kunstwollen (людської волі або бажання тлумачити світ чуттєво) Алоїза Рігля в роботах Кульчицької. Так само вона простежує можливі перегуки з теоріями Джона Раскіна (чия увага до природи як морального й естетичного орієнтира формує особливий спосіб бачення) та принцип паралелізму Фердинанда Годлера — повторення мотиву для досягнення єдності. У певному сенсі це нагадує детективну історію: силою уяви художниця поєднує розрізнені фрагменти — тексти, зображення, нотатки і каталоги. Один з таких сміливих жестів — порівняння з творчістю Фелікса Валлоттона. Йдеться не про пряме запозичення, а про резонанс методів: «кінематографічна» атмосфера композицій, робота з площинами, використання несподіваних ракурсів.

Артбук Турянської пропонує подивитися на Кульчицьку не як на провінційну художницю, а як на учасницю ширшого європейського інтелектуального поля. Радянська інтерпретація звела її творчість до тем тяжкої долі народу, а пострадянська додала етнографічні та патріотичні сюжети. Водночас теоретичний, символістський і модерністський виміри її творчості лишались поза увагою. Олена Турянська пропонує повернути цю складність. І заразом увиразнити Кульчицьку як учасницю європейської інтелектуальної мережі, навіть, якщо ця мережа згодом була розірвана.

Наступний крок — розширити дослідження виставкою. Йдеться не лише про історію Кульчицької, а про творчий пошук Олени Турянської як художниці. І водночас це запрошення до ширшої дискусії про місце українського мистецтва в європейській історії.

Авторка тексту: Олександра Кущенко