Куди ти йдеш: вулиця, що перформує в тексті

Тисяча триста метрів

«Ти осіла людина!» — сказала подруга, коли після її розповіді про вісімнадцять серйозних переїздів за життя, я назвала своїх два: «за межі вулиці та на інший її кінець». Але я ніколи не вважала себе осілою, бо не відчувала сильної прив’язаності до фізичного місця, де народилася, де живу. Для мене мешкати на одній вулиці було радше фактом, ніж способом життя. У 2022 році я зрозуміла, що це — форма. Доволі особиста. Мабуть, мільйони людей живуть у подібний, але власний спосіб. Для когось це дім.

Дім починається з довіри — до людей, до місць, що дають певність, відчуття вкорінення, спільний досвід. Безпека — це коли вгамовується пришвидшене серцебиття, а гуркіт поїзда посеред ночі перестає тривожити й тримати в напрузі. Чи чують його сусіди на іншому кінці вулиці? Чи цей звук, що загострюється в моменти тривоги, просто став частиною ландшафту?

Я живу на одному краю вулиці Тернопільської, де лише раз побувала в дитинстві, а працюю на іншому, де народилася. Переміщаючись вулицею, що на карті є лінією, в певний момент відчуваю, як маршрут перетворюється на кільце, петлю. Тисяча триста метрів виміром у тридцять шість років. З часом повсякденність нашаровується, і затирається можливість відстежувати зміни, які відбуваються довкола, а інколи й у собі. Пустоти заповнюються будівлями, що швидко стають «споконвічними», змінюються обличчя, виростають дерева, вʼяне листя та квіти, на асфальті утворюються ями, їх латають… І все це повторюється безкінечним коловоротом. Але є моменти усвідомлення, коли можна побачити власну історію по-іншому, а крізь неї — себе тепер. Це перевідкривання «дивитися», «бачити», «відчувати» — проявляється через щось дуже просте: спостереження, жести, знаки, слова, — те, що часто здається проміжним, неважливим. А в ньому ховається найцінніше — щирість. Тоді ця дія переконлива.

Вулиця — це виклик і постійний рух. Ідучи з її початку до кінця, можна прожити ціле життя. Проте рух на місці вимагає не менших зусиль: дія в одній точці загострює уяву, змушує зануритися в себе та «розчинитися» в просторі. Обидва стани потребують різної якості контакту з тілом і свідомістю.

Формою Тернопільська нагадує ноту тривалістю в ½ — утворює кільце з подвірʼїв і має «хвостик», що веде в новішу частину. Хоча доречніше сказати, що вона схожа на ноту-чвертку, бо є не просто контуром, а наповнена садами, городами, закамарками, закапелками, пляциками, травниками, протоптаними тимчасовими стежками, котами, сусідами й білизною на прищепках. Торунська, Цєшинська, Познанська… Вулиця змінювала назви, нагадуючи про далекі міста. Її проектували як частину концепції «міста-саду» — і вона досі зберігає це дихання, хоч воно поволі переривається астматичними нападами сучасної забудови. Будівельні крани, мов поодинокі жирафи, крутять шиями, розглядаючи, куди б ще податися: на північ чи на південь? А тим часом вечорами відкриваються домашні театри: сусіди вмикають світло у квадратних вікнах і, ніби під точковими софітами галереї, самі стають живими картинами. Усі ми опиняємося в цьому театрі, замкнені у спільній мрії про безкінечні сади.

У парку «Залізна вода», що межує з вулицею Тернопільською, є так звана «доріжка здоровʼя» — стежка, що замикається в коло. Лише в одному її місці досі збереглися драбина і перекладина для спорту. Сюди періодично приходять сусіди займатися. Місце доступне та водночас неочевидне, заховане. У 1970-х роках для власних потреб її створив боксер-легковаговик, майстер спорту Мирон Муха, який жив поруч, — з турніками, брусами й кільцями. Ця стежка швидко стала спільною для сусідів, випадкових перехожих, дітей і дорослих. Але я дивлюся на це не лише як на спорт. Це місце провокує в мені теплі спогади. І саме дійство — підтягування, зміна дихання, знімання шарів одягу чи їх нашарування, використання предметів: палки, мʼяча, ґумки — наштовхує на думку про перформанс. Спортивний елемент у парку за десятиліття перетворився на даність. А що як поглянути на драбину як на інтерактивну скульптуру, спогад про ті інші часи чи форму для нового в майбутньому? Тут нашаровані кольори емалевої фарби, час від часу вона лущиться, її треба поновлювати, переповідаючи призабуті історії. Коли вони є, то є на що опертися.

Ідучи вулицею, тіло реагує на довкілля — і монотонність часу зникає. Він розтягується, стискається, змінює тривалість. Коли з’являється усвідомлення присутності (бо інколи воно все ж губиться, забуваємо про нього), ходіння знайомою дорогою перестає бути рутиною. Це вже не просто фланерування чи блукання містом у пошуку нових маршрутів. Це проживання кожного метра і кроку, яке доводить: «те саме місце» щоразу є абсолютно іншим, «те саме» не існує.

Коли все довкола сюрреалістичне, абстрактне — суцільне зіставлення непоєднуваного: тиша, що межує з далеким гуркотом поїзда, який все наближається і викликає здригання в тілі, бо звук уподібнюється до чогось іншого, ніж металеві колеса і рейки, — доторком і думками шукаю опори. І я віднаходжу її в цій неординарній буденності, котра заманює у свою реальність.

У червні 2022 року планувати будь-який перформанс здавалося дивним. Водночас у певний момент прийшло усвідомлення: «бути» — це про присутність. В Україні COVID-19 закінчився в один день, але ще не покидав світ. Подія, до якої мене запросили, мала відбутися онлайн. Кожна з чотирьох учасниць мала десять хвилин, щоб відрефлексувати тему «За межею місця перебування». Робити перформанс вдома чи в будь-якому приміщенні не хотілося. Виходити на вулицю — непевність через ризик повітряних атак. Перебувати в укритті під час тривоги — занадто інтимний, майже сакральний досвід, щоб дозволити собі виставляти його напоказ перед глядачами з інших континентів. То як відшукати контакт із людьми за тисячі кілометрів — тими, для яких моє «тут» є суцільною абстрактною плямою, поки вони перебувають у своєму «вдома»? Як розповісти їм про життя та смерть поруч — і запросити, хоч на хвилину сюди, в цей простір?

Звідки ти йдеш

Роздумуючи про перформанс, який можу зробити в цій ситуації і чи варто взагалі щось робити, я йшла вулицею, в парк і назад. У стані стресу і напруги мене підтримує спостереження за повсякденням, за природою: будується будинок, люди ходять по вулиці, магазин відчинений, дерево випустило пагони. Я зустріла сусідку, потім ще одну — і сусіда, якому виповнилося вісімдесят. Від цього мені ставало спокійніше. У випадкових зустрічах, людях і місцях, які знаю, які мені рідні, — я відчувала безпеку. Вулиця є чимось значно більшим, ніж непорушна лінія на карті. Спостереження за мікродіями, мікрозмінами — способи наповнити спустошену, крихку оболонку, на яку перетворюється людина в тривозі. Я згадала щоденні запитання сусідки з 1990-х, і уявила, як би ми розмовляли сьогодні, якщо я ходжу лише по одній вулиці:

Звідки ти йдеш?
З дому.
Куди ти йдеш?
На роботу.
Звідки ти йдеш?
З роботи.
Куди ти йдеш?
Додому.
Чому так пізно йдеш?
Проспала.
Куди так пізно йдеш?
Додому.
Спати?
Працювати.
Куди ти йдеш?
Працювати.
Звідки ти йдеш?
Згори.
Куди ти йдеш?
Вгору.
Куди ти йдеш?
Назад.
Куди ти йдеш?

Я дійшла до роздоріжжя біля колишньої аптеки і розпочала перформанс. На перехресті все зосереджується в центрі, не на кутах. Я стала збоку. Присідаю біля облупленої червоної плитки розміром 6х12 см — свідка 1980-х років. Це прохідне місце, де не зупиняється увага. Мені хотілося її затримати. Пишу на плитці координати цієї точки. Кожна цифра в прямокутнику маркує простір, ніби запрошує далеких глядачів подумки переміститися сюди. Йду далі.

Наступна зупинка — біля яскравого червоно-біло-помаранчевого шлагбауму, який розмежовує приватну й спільну території. Він зупиняє, перекриває, дозволяє і забороняє, розмежовує, вказує. Ця кінетична скульптура вигукує: «Увага! Стоп!». Я знову проговорюю географічні координати. Вони майже ті самі, що й біля аптеки, — але нас розділяє триста метрів, і кілька цифр після крапки вже змінилися: «…сорок девʼять, вісім, один, шість, нуль, вісім».

Остання зупинка — гімнастична перекладина. Щоб вхопитися і зависнути, треба піднятися щаблями драбини, зачепитися за перекладину — міцно стиснути пальці. Відсутність землі під ногами підсилює одночасне, химерне поєднання невагомості та важкості. Кров циркулює по-іншому, стопи біліють. Вони не мають на що впертися. Скільки треба зусиль, щоб протриматися ще секунду, ще одну, ще — напруживши всі м’язи. Координати записані на долонях. Коли я міцно стискаю пальці довкола металевої опори, частина цифр стирається. Але ті, що залишаються, карбуються в м’язах як нагадування про відштовхування від порожнечі та готовність до стрибка, не до падіння. Стрибаючою уривчастою лінією координати завмерли на долонях, доки не поворухну пальцями, не стисну кулаки знову.

Цей перформанс мав відбутися саме тут, на рідній вулиці. Простір нашаровує матеріальне, часове, контекст. Він має власну щільність: буває прозорим, задимленим, густим, наелектризованим. Він — частина вулиці або ж вона сама. У цьому середовищі час тісно переплітається з тілом — своїм вмістилищем. Час проявляється в русі, змінах.

Перформанс «Куди ти йдеш». Фото: Барбара Ле Беґек

Місця не бувають нейтральними. Вони формують маршрути, впливають на ракурси, поставу, настрій, уможливлюють або блокують рух тіла. Допоки існує пам’ять, місце накопичує шари. Воно ніколи не зникає — його камуфлюють, ховають, оновлюють і відкривають заново мешканці, перехожі, туристи. Місце — перехрестя напрямків у просторі. Згадуючи про місце, ми залишаємо на ньому та в ньому нові «подряпини», «відтінки», «міфи». Це місце дає мені відчуття безпеки. За понад тридцять років у місцевих закамарках і схованках змінилося чимало, але відчуття знайомого і рідного не зникло. Я знаю тут людей, сусідів, котів і собак.

Тіло відображає маршрути, зустрічі — і все, чим вони наповнюють. Щодня я проходжу цією вулицею: інколи це лише триста метрів — і повертаю… Інколи вісімсот — і, нікуди не звертаючи, заходжу на доріжку в парку. Є відрізки, які я можу пройти із заплющеними очима і вдень, і вночі: тіло пам’ятає їх стопами, серцем, розумом. Водночас щодня знаходжу тут нове: погляди незнайомих, інший відтінок тіні (сьогодні вона холодніша), свіжо перекладену бруківку, підросло дерево яблучком, зеленою китичкою. Кількість кроків чи звуків щоразу інші.

Ці події залишають міцний слід, а чи мають значення для когось ще? Вони звичайні, водночас важливі. Коли ми рухаємося повільніше, концентруючись на деталях, увага загострюється. Тоді ми здатні глибше відчувати й аналізувати. Це зовсім інша практика, ніж величні подвиги і місії, але саме вона повертає людину до проживання реальності, до докорінної зміни потреб. «Важко розповісти справді захопливу історію про те, як я вирвала зернятко дикого вівса з лушпиння, потім ще одне, і ще одне, і ще…» (Урсула Ле Гуїн). Але можливо. Будь-яке оповідання — перформативне. Та чи можемо ми розповідати (і сприймати оповіді) без епічності, героїзму, пафосу й великих місій, на користь тихого вдивляння в дрібні вияви життя?

Я йду вулицею і рахую вивіски. Вони нові. Реклама впливає на орієнтацію в просторі. Нові магазини притягують увагу, водночас страшенно дратують: вони заповнюють вулицю візуальним шумом, від якого неможливо сховатися. «Квіти, свято, епіцентр, витрачайте час… дім, чарка, хімія, канцелярія, знижка… авокадо, ваніль, житло, вікно, будівельні, одяг, скло…». Мене вистачає рівно на дві хвилини цього потоку. Я вітаюся з «новим» сусідом, якого знаю вже понад чотири роки, і думаю: наскільки тимчасово ми всі тут? Дерево-сусід поруч міцно впинається корінням у землю. Його ще не викорчували. Воно тримається за свою територію серед новобудов, хоча це вже зовсім інший простір: воно стоїть, заґратоване бетоном. Новий майданчик одразу облюбували діти. Вони гасають довкола гойдалок і каруселей, а дорослі звично застерігають: «Обережно!». Поруч — прапор, будинки з хаотично заскленими балконами. Попідростали сосни, повиструнчували свої молоді пагони на десять, а подекуди й на двадцять сантиметрів. Час… Іду далі. Вздовж дороги росте чимало каштанів — вони саме цвітуть. Повз пробігає пес, а за ним підбігає чоловік: собака вирішує, куди їм йти далі. Можливо, це його запрошення до спільної прогулянки. Усюди багато бузку, але тільки не на цій вулиці. Назустріч іде літній чоловік у кашкеті, тягнучи тачку з коробками й картоном. Він везе їх у пункт прийому макулатури неподалік. Точно, я зовсім про нього забула. Як же це звично — не помічати те, що поруч, сприймаючи все довкола як належне. Іриси відцвіли під вікнами. Літає сміття, яке мене дратує. Поряд стоять великі сміттєві баки, де гуртуються голуби. Вони своє знайдуть всюди.

Ця вулиця завжди здавалася мені доволі тихою, принаймні давніша її частина. Тут багато стежок, і машини їздять не так часто. Так було колись. А тільки зупинишся або вийдеш на проїжджу частину — усе починає працювати по-іншому.

Хлопчик із мамою крутяться на каруселі. Згодом вона сідає на гойдалку й говорить по телефону, а син мовчки крутиться далі — рівно стільки, наскільки його відносить інерція: на метр праворуч, на півметра ліворуч, на метр праворуч, на півметра ліворуч, правоооооруч, лівооооруч, правоооруч, лівооруч, праворуч, ліворуч… Хтось поруч голосно слухає на телефоні відео. У такі моменти я розумію, що ця вулиця для мене рідна й водночас трохи чужа. Вона зайнята кимось зовсім іншим і далеким. Я тікаю від таких залюднених, переповнених місць. А потім усе одно повертаюся.

Тіло памʼятає

Коли втомлююся — перестаю любити людей. Забуваю або не хочу помічати сусідів, не бачу шматочків неба у відблисках розбитого на дорозі скла. Концентруюся на болю в ямці з лівого боку й на нудоті. Можливо, переїла — а можливо, це зашвидкий ритм кроків. Інколи в такі миті вдається призупинитися й сісти — і це стає порушенням сталого темпу вулиці. Щоразу, проходячи під будинком 1А, чекаю: може, саме сьогодні зустріну чорно-білого кота Віктора, ми побачимося й привітаємося. Він мене приручив. Але намагаюся його відпускати, щоб ми мали змогу повертатися одне до одного.

На четвертому поверсі живе подруга мого дитинства. Життя розтягувало її маршрути, мов гуму, але зрештою знову повернуло сюди — у той самий будинок. Ми рідко бачимося і майже не спілкуємося, наші шляхи розійшлися, хоча географічно перетинаємося щодня. Але коли я бачу світло в її вікні, мені стає тепло. Це світло — більше ніж фізична трансформація струму в електромагнітне випромінювання. Воно — безмовний сигнал присутності, запрошення й безумовний зв’язок. У цій плямі світла багато тихої любові. Кольорові квадрати вікон, мешканців яких я не знаю, видаються теплими. Принаймні такими їх бачу дивлячись на рефлекси у воді.

Ще п’ять років тому з вікна я спостерігала заходи сонця — як на долоні. Та й сама долоня торкалася цієї вулиці сотні тисяч разів: обіймаючи дерево, беручись за ручку дверей, відчиняючи магазин чи розбиваючи коліна при падінні. Ліва стопа — розповідь про ремонт асфальту біля пошти: тоді я наступила на цвях. Праве коліно розпороте залізякою, що стирчала з бетону. Це фізичні мітки: спершу вони болять, але з часом гояться, залишаючи помітні чи ледь видимі шрами. Вони застрягають у горлі обірваним звуком — таке карбується в пам’яті назавжди.

Є місця, які ніколи мене не приваблювали. Колір цегли, банальність написів на стінах — фантомно були поряд. Але тепер я дивлюся на один із цих будинків, на його прямокутні вікна, що підкреслюють горизонтальну подовгуватість конструкції, білу подовгувату цеглу. Усе укладається в прямокутники — і в цьому якась зачаровуюча мінімалістична скромність. Якщо помовчати і постояти поряд, привідкриваються звуки його мешканців: голоси, інтонації, тембри. Будинок перестає бути сухою геометрією. Пригадую, як вперше саме біля нього поїхала на велосипеді. Можливо, тому мене переслідують кола: усе крутиться — і я кручуся вулицею поміж будинків, серед дворів.

Варто лише перевести погляд — і перед очима постає довгий будинок на вісім під’їздів. Літера «А» в номері свідчить про пізнішу добудову. Помічаю як більшість під’їздів потроху розчиняється в пам’яті. Лише один залишається незмінним — із синьо-зеленими стінами, як колись. Там досі живуть рідні мені люди й спогади. Я навмисно ходжу повз нього, щоб подивитися на знайоме вікно. Деревʼяні рами давно замінили на пластик, а балкон досі відкритий. Він усе ще дихає — і зберігає мої спогади.

Піднімаючись сходами, тримаюся лівою рукою за поруччя — темно-коричневу металеву трубу. Колись вона була нашою дитячою гімнастичною перекладиною. Висоти нам вистачало, щоб висіти на ній догори ногами; її висоти й досі достатньо дорослій людині, щоб спиратися при ходьбі. Щоразу торкаюся поруччя, відчуваючи холод металу — аж поки труба раптово обривається. Хтось відрізав її шматок, ніби кидаючи виклик: «А ти й так зможеш! Піднімайся!». Тілесна пам’ять продовжує цей шлях, звертаючись до того, чого фізично вже немає. Залишається ледь вловиме відчуття доторку.
У будинку біля парку на першому поверсі виготовляли скляні фігурки тварин. Нам, дітям, завжди щось там перепадало: коти з покрученими лапами або без вуха, собаки без хвостів, жирафи на трьох ногах чи напівсмугасті зебри. Ми їх усіх любили й усіх цінували. Захоплена цим магічним світом біля вікна очікувань, я не зауважила, по чому ходжу. Але добре пам’ятаю: у новому білому кросівку ліву стопу раптом почало щось сильно гріти й пекти. Я стала в чорнющу гарячу смолу — і підошва повільно плавилася. Друзі-«одновуличники» вчасно мене роззули і врятували, але відчуття того всепоглинаючого тепла не стерлося. Воно дивне й лякаюче: земля під ногами є, але стояти впершись на ній неможливо.

Дозрівають яблука. Це не мої яблука — я можу лише подивитися на них, понюхати чи доторкнутися. Хоча колись вони всі були нашими, спільними для всіх дітей.

Стою посеред дороги боса на асфальті. Він теплий, літній — у залишках світло-сірих плям. Слухаю, як яблука б’ються, відскакують і знову вдаряються об нього. Ніби м’ячі, зелені, жовті, червоні, розлітаються врізнобіч. Кожне відкочується у своєму напрямку. Час від часу проїжджає машина, проходить хтось із сусідських підлітків. Вони замовкають рухаючись повз, майже непомітно сповільнюють ходу, але не зупиняються. Ми разом вслухаємося, як котяться яблука вниз по вулиці — і вона їх заколисує. У цьому місці яблуня ніколи не росла — тут все забетоновано. Але звук падіння дуже схожий на той, що я чула за сто метрів звідси: яблука падають з дерев, вдаряються об землю, і відкочуються — кожне в іншому напрямку. Інколи зупиняються, інколи — поряд одне з одним.

Дивлюся на яблука і згадую сліди від хвилястих краєчків зубів на зеленій шкірці, вишні, сливи, черешні за вікном вчительки музики, на які задивлялася під час гри на фортепіано в її завжди темній квартирі на другому поверсі. Йду внизу вздовж тротуару, ковзаю обличчям по буйному гіллю, що виступає за паркани. Гілки ростуть так, як їм хочеться, і я йду так, як мені хочеться. Ми легко зачіпаємо одне одного. Мабуть, це така форма любові.

Ми дожили до ще одного літа. Тисяча триста метрів літа, що починається біля озера, де плавають, але не купаються, — останній метр вулиці зупиняється перед залізницею, ховаючись у гаражах із їхнім холодом й особливим запахом пилу.

Невидимий архів

Сьогодні живу на іншому кінці цієї ж вулиці. У дитинстві я була тут лише раз — із бабусиним братом. Тоді довкола були склади, невеличка фабрика і багатоповерхові гаражі, якими ми блукали, мов лабіринтом. Цей спогад виринає виразно: вуйко розповідає про своє дитинство, міцно тримаючи мене за руку, бо навколо темно і холодно. А потім залізні двері гаража з гуркотом відчиняються — і ми їдемо. Я досі пам’ятаю ту розповідь і тепло його долоні — мою тодішню опору. Мабуть, саме з цим відчуттям захищеності найбільше асоціюється це місце — тепер, коли я повертаюся сюди вже дорослою.
Мені дозволили побути всередині, поблукати лабіринтами гаражів і пофільмувати. У нависаючій тиші коридорів відлуння доносило тихі перешіптування двох охоронців:

– Ти її бачиш?
– Є, стоїть.
– І шо робе?
– Стоїть біля стіни, знімає.
– Слухай, вона казала, шо в нас тут файні порохи.
– Порохи?
– Та. Прийшла порохи знімати. На відєо!
– Та ней там, як файні!

А мені справді подобаються ті запорошені стіни. Можу до них доторкнутися. Вони мають власний запах. Відчуваю, як тут застрягли десятиліття, і серед них досі зберігається, бодай, крихта того самого дня з походу сюди в дитинстві. «…Сила уяви дає нам змогу подумки втекти з цього світу, навіть коли ми перебуваємо в ньому фізично» (Паскаль Ґілен). Дорослим дуже потрібно мріяти.

Перформанс дає мені змогу помріяти і прожити. Імпульс приходить з реальності, а потім ідея стає реальністю — і, маневруючи на межі між стоянням на землі і відривом від неї, відбувається дійство. Тримаючись двома руками за мрію і дійсність, поєдную їх. Ці проміжні ситуації є для мене незвіданим наповнюючим, що відкриває іншу форму «бути».

У парку «Залізна вода» драбина-перекладина стимулює стікання поту по чолі, спині, шиї «спортсменів». Вона змінює кольори емалевої фарби: то розчиняється в зелені, то майорить виразним синім і жовтим. Коли висиш на ній, погляд мимоволі скеровується в хащі, які не приструнчують навіть паркові лавки. Вдалині маленька стежка веде до крижаного джерела «Залізна вода». Вода має червонуватий відтінок і без кип’ятіння вже непридатна для пиття. Вона безшумно тече. Саме нею сусіди колись наповнювали металеві відра та відносили на галявину. Улітку, просто посеред міста, залягали ледь прикриті, розпечені сонцем тіла. Я теж так засмагала. Хоча це здавалося неймовірно занудним. Лежати, жмуритися, перевертатися зі спини на живіт, рахувати краплі поту, що стікають спиною, ліктями й щоками, відмахуватися від мух і від різних комах-мешканців галявини — і чекати кінця літа.
Роками я циркулюю цими місцями. Подумки повертаюся до 2014 року — початку війни. Тоді тут дім стояв непорушно. Тут, але не там. Для когось моє «тут» стало новим домом: з 2022-го на цю вулицю переїхало чимало людей, яким довелося — принаймні на папері — вписати її, це озеро, цих сусідів і це місто у власну історію. А тимчасове має здатність в’їдатися й вростати в нас назавжди.

Стоячи навпроти будинку, що відбивається в озері, я розумію — наскільки сильно це відображення закорінене в мені. Не бачу цього щодня, але можу відчути стоячи навпроти, тримаючи руками міцно натягнутий канат. Намагаюсь його крутити, ніби величезну скакалку, що малює вихрі в повітрі. Час від часу вона зачіпає поверхню води, порушуючи своєю реальністю відображення, що зникає і з часом з’являється знову.

А чи можна вас запитати, що це відбувається?

Обертаюся ліворуч, і нікого не бачу поряд.

Пані, а скажіть мені, що то Ви таке робите? — чую зацікавлений голос з іншого боку, праворуч.

Зупиняюся. Тримаю всім тілом мокрий канат, зависаючи на ньому в протидії. Ми разом дивимося на воду, на поверхні якої розходяться відцентрові кола.

Чи можемо ми це назвати мистецтвом?
То Ви того так ся мучите?
Ви відчули?
Ну, то треба мати сили, щоб отак його крутити! Дай Вам, Бог, здоровʼя!
Дякую. І дякую Вам, що створюєте і бережете красу! Ми колись, дітьми, тут любили замітати все подвірʼя… — (мітла напарниці моєї співрозмовниці ритмічно чухає асфальт заколисуючими жестами).
А ви шо місцева?
Так, я ось у цьому будинку жила, – ще міцніше вціплюючись лівою долонею в льняний шнур, правою махаю в сторону будинку.
Шось я Вас не знаю… Яке ваше прізвище?
Ви, мабуть, знали мою бабу…
Я всіх знала, я колись в ЖЕКу працювала!

Хапаюся двома руками за канат, натягую горизонталь над озером, в очікуванні канатоходців. Ми знову завмираємо в непорушній тиші. Спостерігаю за колами в озері — як найменший дотик порушує його мовчазну, споглядальну поверхню.

Замерзаючи, озеро ніби випробовує нас на міцність. Саме тут я вперше встала на ковзани і зробила перший малюнок на льоді. Щоразу, коли дивлюся на нього взимку, згадую цей досвід: заціпеніння, страх і перемогу над собою. Тілу варто періодично про це нагадувати.
Щодня озеро стає відбитком сьогодення, віддзеркалюючи небо. Часом вода застоюється, і качки з зусиллям прокладають траєкторії крізь густе квітуче латаття. Важко повірити, що це саме та вода, яка була «плаваючими картинами» під час перформансу Василя Бажая. Сусіди розповідали, що тоді художник з майстерні повиносив порожні рами та підрамники й поклав на воду: хтось бачив у цьому плаваюче сміття, а хтось — відбите в рамах небо. Хотілося б це побачити тоді, в 1980-х, в 1990-х. «Минулого не можна торкнутися, бо воно знеособлене і священне» (Паскаль Ґілен). Ці події належать невидимому архіву, який бережуть сусіди, переповідаючи, забуваючи, сумніваючись, створюючи, дофантазовуючи. Та на відміну від «великої історії» — цієї води можна торкнутися і навіть без рам розгледіти в ній живопис.

Озеро перебуває в постійній динаміці й урухомлює тих, хто на нього дивиться, підморгуючи відбитками будинків. Ось «Будинок художника», стягнутий металевими «бандажами», із балконом, який сусіди самовільно причепили до фасаду, мов мереживна пухлина. Ось багатоповерхівка, дахом якої ми блукали в дитинстві. А ось будинок, із верхнього поверху якого лунає музика, — це сусід: на чому він тільки не грає!

Згадую картину, що не помістилася у двері в сусідньому будинку. Дивлюся на це в іншому світлі. «Будинок художника» — один із перших кооперативів у місті, зведений понад вісімдесят років тому Львівською спілкою художників. Його п’ятий поверх спроектували під майстерні з висотою стель чотири з половиною метри — ідеально для великоформатних картин. Але сам під’їзд залишили звичайним: він не передбачав, що велетенські об’єкти «житимуть» разом із мешканцями. Моє полотно не помістилося в під’їзд, зате — у віконну раму. На довжелезних шнурках, за п’ять хвилин до бурі, коли вітер уже розгойдував кабелі на фасаді, ми опускали картину, зігнувшись над нею з двох вікон. Такі події — частина життя вулиці, де химерні речі трапляються постійно. Та скільки уваги ми їм приділяємо? Це міг би бути перформанс.

Ідучи з одного кінця вулиці на інший, у певний момент опиняюся на вході в парк. На цій галявині у 2020 році з ініціативи групи «Забіг» відбулася міжнародна подія в день осіннього рівнодення — Same Difference: Equinox to Equinox, започаткована платформою Bbeyond у Белфасті. Перформанси тривали дві години. Серед присутніх — Андрій Гелитович, Ольга Чигрик, Ярина Шумська, Ґабріела Даренська, Барбара Ле Беґек Фрідман, Юрій Іванцик, який виголошував маніфест. З Барбарою ми працювали в дуеті — чи радше в тріо, бо нашим третім співучасником був сувій паперу. Він перетворювався то на постать, то на трубу чи монокуляр, стаючи продовженням тіла, посередником між нами і точкою контакту з деревом, яким він колись був. Андрій понад годину ножицями стриг траву. Він буквально витинав на галявині лінію, яку я згодом навмисне перетнула. Чи від цього щось змінилося? Межі не завжди видимі — вони непомітно прорізають простір і пам’ять, але завжди створюють напругу. Коли є намір, цей перетин відчувають усі. Перформанс Андрія не мав на меті підпорядкування природи, а радше був ритуалом: монотонність руху, звук лез, посилення запаху зрізаної трави — занурення в процес. Ця галявина отримала ще один шар історії. Як це знання впливає на сприйняття місця? Того самого, де колись засмагали, де «рисували ножицями» по землі, де лягали в траву, щоб подивитися в небо чи розгледіти одне одного й самих себе там, де ми є. Уявнення цих фактів позбавляє простір випадкової транзитності, анонімності. Він наповнений, запрошує до дії.

Вага та увага

Дивне слово «нема». В ньому загубилося «бути», ніби випало кудись. Згадалася німецька вивіска «HEMA», яку миттєво зчитую як кириличну, хоча вона зовсім не говорить про відсутність. Пригадується письменник і перформер Назар Гончар: на початку 2000-х він робив перформанс, обігруючи єдину літеру, що збігалася на клавіатурі двох алфавітів — української кирилиці і німецької латиниці — С. Німецьке «с» [це], звучить українською як [ес], що німецькою й означає «це», відповідно «ес» – це «це». Слова постійно вводять нас у каламбури. Написи стираються, промовляються, фіксуються в тексті і знову зникають. Ця циркуляція, періодичність, оновлення мови — також про мову місць, предметів, жестів.

Ось знак — кільце і велосипед. «Обережно, ровери!» — кільце на роздоріжжі замикається в коловорот стрілок. У ньому можна застрягнути. Це місце, до якого наближаєшся, але з якого тяжко вийти. Стрілка диктує: ліворуч, ліворуч, вперед, знову ліворуч. У цій центрифузі важко не закрутитися — і не впасти.

Далі — кругла водонапірна вежа з червоної цегли. Вона переживає вже другу війну. На ній досі — слід від пошкоджень понад вісімдесятирічної давнини. Вона спостерігає понад сто років. Ця цегла бачила чимало. Її дитинство і юність давно завершилися: води тут більше немає, але резервуар історії наповнений. Колись для дітей ця вежа була славнозвісним Високим Замком. Колись на цьому відрізку вулиці висіли електричні дроти, що живили тролейбус «одиничку». Чомусь він тут більше не їздить. Я встала на ролики, які ще дожили до сьогодні з минулого століття, і поїхала знайомим маршрутом. У такий спосіб швидко відчуваєш горбистість асфальту, усі його нерівності і латки з різних років, частоту проїжджання автомобілів. Сусіди ходять туди-сюди, а я їжджу — доросла, в довгій парадній сукні, згадуючи дітей, які їздили тут в червоно-жовтому тролейбусі. Проявляти щирість і ділитися нею на вулиці, де тебе знають сусіди, дивно: бо легко і важко. Є страх наткнутися на осуд, нерозуміння і звинувачення, раптом хтось «вимахуватиме» номером будинку і квартири. Але досі я натрапляла лише на усмішки і погляди крадькома, що змірювали розмір мене на напівтріснутих пластмасах коліс роликів. Вони чорно-жовті і видають доволі гучний звук, схожий на дзижчання. Я була схожа на бджолу, що вчиться літати.

Дивлячись на червону вежу, згадую синьо-зелений підʼїзд з 1960-х. Перила там залишилися тими ж вертикально-мереживними. Сходи магнетичні, ніби створені для фільму. Але туди не заїде жодне колесо. Це будівля з минулого століття, яка чемно, з опущеними повіками, мовчки ігнорує наслідки війни — і теперішньої, і тогочасної. У 2019-му на запитання подруги з-за кордону «як тобі тут?» я відповіла, що маю дивне відчуття: ніби в Україні люди сповнені більшою силою і мають міцніше здоровʼя. Але коли величезна частина мешканців країни просто не має доступного виходу на вулицю, до парку, озера чи пошти — ця видимість стає ілюзією. Така собі «ексклюзивна інклюзія» ізоляції.

Місцева пошта не зачинялася ні на день за останні понад тисячу шістсот днів. Це місце — суміш світла лампи, що гуде з лікарняною стерильністю, та коричнево-охристих пакунків, які заповнюють увесь простір своїм запахом. Картонний аромат зупиняється перед дверима з горизонтальними лініями, схожими на нотний стан, що виблискує у світлі. Пошта тримає безперервний звʼязок із найвіддаленішими куточками світу. Вона дозволяє речам жити власним життям: губитися, знаходитися, поїхати, повернутися. Це впевнене нагадування, що усе рухається, іде, живе, близько і далеко, всередині і назовні.

Перформанс «Куди ти йдеш». Фото: Барбара Ле Беґек

Якщо везтиму ванну на колесах вулицею в парк — що це буде? Мрія про воду, якої так бракує у Львові? Я рідко купаюся у ванні. Зазвичай там душно — бракує повітря, важко дихати. Коли ми з сусідами приходили на галявину в парк, там теж було гаряче і задушливо, тому ми могли з легкістю вилити на себе відро «залізної води» з однойменного парку. Ванна на вулиці — щось середнє між басейном і фонтаном. Зникає камерність, а інтимне виводиться назовні й стає сценою. Я в купальнику на вулиці. Це не вперше я так крокую Львовом. Зізнаюся, морально легше йти в чудернацькому вбранні з дивним реквізитом там, де мене ніхто не знає. Але я сприймаю рідну вулицю як простір безпеки. Тут є довіра. Її формують щоденні кроки — вона втілюється в стопах, які добре знають: куди й на що вони стають, куди бігти у випадку тривоги, кого покликати, до кого звернутися на ім’я. Але чи залишиться ця довіра, якщо зробити щось поза межами звичного — здивувати себе й дозволити собі здивувати інших? Чи втримається ця безпека?

Перформанс «Куди ти йдеш». Фото: Барбара Ле Беґек

Ванна тарахкотить, їдучи коліщатами по вулиці. Ця «подорож» проявляє нерівності асфальту, коріння дерев, що його підважує. Вона то розганяється, то застрягає. Тягну її, штовхаю. Змінюються звуки кроків, їхня статика і стійкість — сандалі, каблуки, «босяки», ґумаки… Здається, що нас ніхто не бачить, але виринають погляди у вікні, з-за штори, доєднуються погляди перехожих і тих, хто ними перестали бути, бо опинилися в ролі глядачів, зупинених, уважних, збентежених, запитуючих, залучених. Очевидиця питає мене про тягар, киваючи на ванну, яку за собою вожу, ношу. Я ж уточнюю — тягарець, бо ця вулиця повертає мене у вертикаль. Тут добре відчуваю, на чому стою: мене сюди тягне, притягує — отже, стою усвідомлено, зосереджено, уважно. Саме про взаємодію і спорідненість термінів «вага» та «увага» говорила нещодавно — у розмові від 18 серпня 2026 року — Лариса Венедіктова. Цей мовний «нюанс» відгукується мені й у відповідях, що рисовими напівпрозорими листками вписалися в густину озера:

Куди ти йдеш?
Вперед
Додому
Вперед
Працювати
На роботу
Малювати
Відпочивати
Малювати
Працювати
Назад
Додому
Вгору
Прямо
Вниз
Туди
Сюди
Ліворуч
Вбік
Праворуч
Додому
Вперед
В підʼїзд
В парк
В кінець
На початок
В забуття
В спогад
Назад
Додому
На початок
Додому
Вперед.

Я не знаю, скільки ще крокуватиму цією вулицею, скільки ще їй віддам і чого від неї навчуся. Ходіння тими самими шляхами подібне до роботи механічної швейної машинки: вона проторює шлях, прокладає стежку, єднає, розмежовує, дірявить, розмальовує. Татататататааа — і зупиняється; татататата, та-та-та — і знову павза. Рухи повторюються. Інколи щось застрягає, вона зупиняється, заїдає. Потім педаль урухомлюється тілом, механічний стукіт — та-та, та-та, та-та-та-та — щоразу слухаю, відчуваю. Ці жести, дії, процеси, «стежки» — латають і штопають памʼять… Сьогодні перевезу цю машинку з початку вулиці на її кінець. А раптом — завтра піду геть іншою дорогою. Яким тоді буде ритм? Мені хочеться не забувати його вловлювати.

Занурення в одну точку легко може перетворитися на яму — чи діру, з якої дуже складно вийти. Мабуть тому осілість (за моїм відчуттям) асоціюється з певною бездіяльністю. І поки є майданчик і маневри для імпровізації — ця вулиця є місцем, яке наповнює, виводить із заціпеніння, є вихідною точкою для напрямків, у яких триваю, рухаюся, експериментую, живу.

Ходіння тією самою вулицею впливає на те, ким і якою я є. Час від часу вона виштовхує мене кудись далеко від себе. Коли повертаюсь — вона залишається джерелом спонтанності, допоки можу їй приділяти увагу. Цінно, що ми здатні впливати одне на одного, формувати, урухомлювати — це відкрита ситуація, взаємний процес активності, дії, комунікації. Тіло знає, чого очікувати від повороту, від перепадів рівня землі, де заплющити очі, щоб не бачити блимаючих вивісок, де висить кульок на дереві, що вже кілька років щодня притягує увагу. Тіло знає, коли і куди завести на лавку — коли на ній треба посидіти в самотності і просто помовчати. Але якщо оберу іншу дорогу — усвідомлюю: ця мене багато чому навчила. В тому числі спостерігати.

Допоки можу розгледіти нове і несподіване у звичному — не боюся піти іншою дорогою. У чомусь буде більше впевненості, якісь кроки — обережнішими; але вона точно розкаже свою історію.

Перформанс «Куди ти йдеш». Фото: Андрій Гелитович

***
Ґілен П. Перформування спільного міста. На перетині мистецтва, політики й громадського життя. IST publishing. 2019.
Ursula K. Le Guin. The Carrier Bag Theory of Fiction. Introduced by Donna Haraway. UK by TJ Books Limited. 2019.

Текст є частиною проєкту «вул. Тернопільська, 79034 Львів», що є переможцем та створений за підтримки грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.
_____________
Про авторку проєкту:

Ярина Шумська (нар. 1989, Львів) – міждисциплінарна художниця, перформерка, кураторка та лекторка. Живе і працює у Львові. Її мистецька та дослідницька практика зосереджена на понятті присутності, що виражена через тіло і візуальний знак, який воно творить. Присутність як вияв «тут і зараз», сказане і недомовлене, що ми вербалізуємо і що залишається між рядками. У своїй творчості використовує перформанс, живопис, інсталяцію, фото- і відеодокументацію як медіа.

Закінчила Львівську національну академію мистецтв. Стипендіатка програми Міністра культури та національної спадщини Польщі «Gaude Polonia», номінантка конкурсу молодих українських художників «MYXi» (2015), ІІ Молодіжної бієнале сучасного мистецтва України (2019). Співорганізаторка та співкураторка «Школи перфомансу» (2019), онлайн-резиденції «На місці» та «Архів перформансу. Україна» (2020), Міжнародного фестивалю «Дні мистецтва перфоманс у Львові» у співпраці з чеським FNAF (2024–2025), “Один день перформансу”, “Перформанс в часи кризи” (2026) та ін. Учасниця виставок, конференцій та фестивалів перформансу в Україні, Європі, Азії та Америці, зокрема VIPAW (Італія), BIFPA (Північна Ірландія / Велика Британія), NIPAF (Японія), Out of Site (CША), RiAP (Канада).

Сайт художниці: www.yarynashumska.com.